Слава ЗСУ!

І в дорозі, і під час ділових розпоряджень його мучило одне питання: хто його суперник?

Тільки фурман, крім Розалії, бачив невідому особу, яка сіла в карету красуні, і от Янчевський зважився перш *за все розпитати маршалкового фурмана.

Підкотивши до стайні й звелівши своєму фурманові. випрягти й виводити коней, Янчевський вискочив із екіпажа й підійшов до машталіра, котрий побачивши пана Демосфена, схопився з призьби й шанобливо виструнчився.

— А ходи, вацпане, сюди, на хвилину! — кивнув йому пальцем'Янчевський і зайшов до стайні.— Останнього разу, як ми атакували Кармелюка в печері, чи не пригадуєш ти, хто їздив з пані маршалковою за фурмана?

— Я, ясновельможний пане.

— А-а, тим краще... гм... так... бачиш, от що... пані мар-шалкова доручила мені передати одну річ тому панові, котрий сів тоді до неї в карету й проїхав до безлюдної корчми, ти пригадуєш це? — Машталір закивав головою.— Ну от, дуже добре... То пані маршалкова просила мене передати йом^г одну річ, але, правду кажучи, в хапанині, в метушні я зовсім забув прізвище його, і от... чи не пригадаєш ти, хто то був?

— Не знаю, ясновельможний пане: діло було на світанку, та ще мене так трясло, як у лихоманці, а як закричали караульні, то я й сам хотів був підібрати віжки та дати дра-пака, як ось під той гук і підскочив до нас цей панок, і вельможна пані крикнула: «Рушай!» Я, правду кажучи, не дуже то й дивився иа нього та й він ніби затулив обличчя коміром.

— Ага, затулив! — мимохіть вирвалося в Янчевського.

— Ма ся розуміць... було трохи холодно... та й Кармелюк, здавалося, дивився з-за кожного дерева...'

— Гм... так, так...— схаменувся Янчевський.— Але... чи по можеш ти принаймні пригадати, який він був собою: ну, зріст, стан... хода...— Він вийняв з кишені таляр і кинув його в шапку машталірові.— Постарайся пригадати!

Машталір шанобливо поцілував край пайового закавраша.

— Нехай пап Єзус пошле вельможному панові...

— Ну-ну, годі! — нетерпляче перебив його Янчевський.— Пригадай же.

— До послуг панських! Що він, був високого зросту, і ставний, і молодий, то це я добре пам’ятаю.

— Високого зросту, і ставний, і молодий,— процідив за ним крізь зуби Янчевський і додав сам собі з несамовитою злістю: «Тоді як Читецький гладкий і малого зросту... Ха-ха-ха! Ловко спіймалися ви, чарівна пані!» Але далі! — промовив він уголос.

— І ніби чуб і вуса були в нього чорняві й обличчя неначе смагляве.

— Смагляве! — мимохіть скрикнув Янчевський, і очі його загорілися злим вогнем. «Рудковський! — вирішив він сам собі.— Високий, стрункий, брюнет і смаглявий,— вірі! Недарма вона його й вибрала за секретаря, і захотіла влаштувати нову комісію. Розуміємо, розуміємо... роз’їзди, засідання... ділові листи...— Янчевський злісно потер руки: — Ловко придумано, та не на дурня напали... А! Мармурова красуня, холодна, неприступна... проміняла мене на хлопчиська, шмаркача! Але чекайте лишень, я розплутаю або розрубаю цей вузол, і тоді дізнаємося, хто їхав з вами в кареті, хто новий коханець прекрасної Галатеї!» ⁵⁷

Янчевський пройшовся по стайні й потім промовив, не ди-. влячись на машталіра, голосом глухим і ніби охриплим:

— Ну, з таких ознак догадатися важко... Що ж, так діло й зостанеться, а от скажи мені: чи давно приїжджав до вас пай Рудковський? Може, й зараз він тут?

— Був, ясновельможний пане, вже двічі, а ось тепер, днів зо два, як поїхав...

— Ага... ну, так... ти ж подивися за кіньми: в мене фур-* ман повий...

—¹ Як за своїм оком, ясновельможний папе! — відповів машталір і, низько вклоняючись, провів оскаженілого пана до воріт, а потім повернувся в стайню, голосно крекнув і глибокодумно мовив: — Ма ся розуміць!

Трохи підкульгуючи на одну ногу, посунув Янчевський до панського дому.

Лютість душила його.

LXVII

«Так ось як, шановна пані! — скрипів Янчевський сам до себе, скрегочучи зубами.— Нового коханця безпечно тримати в домі... Чоловік не помітить. Е, та що він там помітить! Обліпився, заплив салом, нічого не бачить! Та я примушу його прозріти; тільки час, тільки час,—і ви заб’єтеся в мене в руках, як метелик, шановна пані!»

З цими словами розлючений, задиханий Демосфен вибрався по входах на ганок будинку й зайшов у сіни.

Лакей, що дрімав коло вікна,-схопився з місця й кинувся хапливо роздягати пана, який так несподівано з’явився.

Янчевський довідався, що пані дома, в себе в будуарі, пан маршалок спочиває, і, як своя людина, пройшов без повідомлення до вітальні. Ні в залі, ні у вітальні не було нікого, двері ж до будуара господині були напіводчннені.