Слава ЗСУ!

— Цитьте ви, чортові діти! — грізно прикрикнула на них чаклунка.— Не бійся, не зачеплять!

З мимовільним трепетом переступила Уляна поріг прокляв тої оселі, і зараз же за нею засунула чаклунка засув і .заі перла ворота. Уляна оглянулася.

У темряві їй важко було розгледіти й хазяйку, і її лігво; вона помітила тільки, йдучи двориком, що поперед неї човгала якась горбата істота, дуже шкандибаючи на одну ногу.

Уляна ввійшла за бабою в хату.

— Почекай,— захрипіла, зашамкала горбата,*^ я засвічу.

Вона нахилилася до печі, дістала з кутка пучок скіпок,

умокнутих одним краєм у сірку, і заходилася рогачем розгрібати попіл; блиснуло кілька іскорок; баба всунула всередину скіпку, і незабаром кінчик її загорівся синім мерехтливим вогником; він мутно розгорявся, наповнюючи хату їдким смородом, і нарешті спалахнув яскравим червоним полум’ям; блиск його вихоплював з мороку облуплені, сірі, перекошені стіни, вигнуту, майже переломлену надвоє стелю й нахилену над каганцем відьму,— справжнісіньку відьму, бо вона була осоружна й страшна: голова її, запнута хусткою, тряслася иа зігнутій пшї; з-під хустки вибивалися й звисали, розсипавшись, скуйовджені патла. білих кіс; баба спиралася однією рукою на костур, а в другій держала каганець, який освітлював її обличчя, від чого чорні тіні лягали вгору, спотворюючи ще дужче його риси.

' При такому освітленні на обличчі в баби особливо виступала її худорба; із заиалими щоками, воно геть було вкрито глибокими кривулястими зморшками; иа загостреному випнутому підборідді стирчали дві чорні бородавки, порослі сивими кущиками; запалий рот з утягнутими всередину губами, а з завжди розкритої чорної щілини його стирчить знизу назовні зелений вигнутий зуб; над цим ротом стирчав великий, гачкуватий ніс; та найвідразливіше враження справляли очі й брови старої; брови зрослися в одне сиве нависле патлате пасмо й стирчали на низькому лобі, закриваючи провалені в якісь темні ями жовтого кольору очі; вони й сльозилися, й блискали злим вогнем.

— Ну, чого тобі треба, красуне? — захрипіла неприємним грубим голосом відьма, пронизуючи гострим, холодним поглядом свою нічну гостю.

Від того погляду Уляні завмирало серце, ворушилися під очіпком коси й струмеицем пробігав по сгіииі мороз, неначе хто сипав сухий сніг за сорочку.

— Гм.., красуня! — казала стара, злегка постукуючи костуром.— За такими кралями й тужить нечиста сила, гніздиться вона в печінці та... каламутить отрутою й серце, й розум... Думки від тієї отрути, мов скажені, кидаються в усі боки, як ті оси, потривожені в гнізді, й шукають, кого б ужалити... Та передусім і жалять своє ж власне серце, а воно від того кухне і болить нестерпно»

— Ох, нестерпно! — із стогоном повторила Уляна слова лиховісної баби.

— Знаю, знаю,—знову заскрипіла відьма,—і бачу наскрізь тебе всю..., Запеченою краз’ю облите твоє серце, аж горить на вугілля... а під ним чорніє немов якась гадина... і силкується прокусити твоє серце й висмоктати твою кров...

— Гадина, бабусю, гадина! —скрикнула й заломила руки Уляна.— Змія потайна!

— Ти багата, я знаю,— провадила далі стара, уважно придивляючись до убору Уляни.— Обдаровує тебе твій коханець

і золотом, і сріблом, і самоцвітами...

— Ох, обдаровує, бабусю, та що з того золота й срібла?..

— Коли одвернув своє серце!.. Хе-хе-хе! — злобно розсміялася стара.— Гарний віті, соколик!

— Як сонце, як місяць ясний! — з захопленням, вирвалося в Уляни.

— Знаю, знаю... За ним і дівчата, й панни, й пані.

— І панни, й пані,— мимоволі вирвалося в Уляни чи то з гордою радістю, чи то з жахом.

— А ти що ж думала, молодичко? Є така краля, що полюбилась і йому!

— Ох, вона вже отруїла моє щастя й хоче одібрати остан-, ні крихти... Хоч би знати ту розлучницю, хоч би відати, де вона, в якій стороні? Я б нічого не пошкодувала... пі грошей... ні добра...

— Знаю, знаю... грошей у тебе без ліку, і якщо не поскупишся, то все досконально розвідаю, покличу всі темні сили й дам пораду,— заговорила відьма лагіднішим голосом, намагаючись надати йому принадливої таємничості, та він усе-таки звучав диявольським скрипом.—Нічого,—провадила вона, похитуючи й трясучи головою,— люди пам’ятають тільки на хвилину, а жалісливі й щедрі лише на хвилини: от коли припече їм до живих печінок — тоді всі обіцяють, тільки рятуй, а як лихо минуло, допомогла їм — і забули про бабу, ще й відьмою взивають... То мені всі люди тепер — за собак... не вірю їм:., не терплю їх! — аж загарчала вона, блиснувши злими очима.— Сама від немочі та бідності он в якій дірі голодую, а їм, жироїдам,— допомагати? Будьте всі ви прокляті!