Слава ЗСУ!

Від цього зловтішного крику щось заворушилося в темному кутку печери, й Уляні причулося якесь глухе гарчання й здалося, що в затремтілій тіні зазміївся сірий волохатий хвіст, та ще й до того долинув у ту мить з лісу регіт пугача...

Уляна тихо скрикнула; їй підігнулися ноги й потемніло вочу, і вона б неодмінно впала, коли б не стояла коло лави, на яку й сіла знеможено.

— Візьміть, бабусю, ось... Я не хочу задарма, я ще віддячу, не одурю... тільки допоможіть! — І вона простягла бабі руку з червінцями.

Знахарка жадно вхопила золото й довго ним милувалася, прицмокуючи губами, з радісним гарчанням, немов собака, вхопивши иеобгризену кістку.

— Спасибі, спасибі тобі, дитино моя, квіточко ясна, що пожаліла стару! — промовила нарешті знахарка, і кожен звук її голосу відгукувався якимсь болісним здриганням у грудях Уляни.— От за це я тобі й допоможу... Все скажу: хто тобі в слід ступив, яке тебе наврочило око, хто твої радості розвіяв і п’ятою наступив на твоє серце. Все розкажу й раду дам, як тобі позбутися тої лиходійки і як знову повернути со&і радість, і щастя, і молоду втіху.

—л Бабусю... Нічого не пошкодую! — скрикнула Уляна і в нестямному пориві поцілувала відьмі руку.— У'мене знайдеться багато золота і всякого добра — тільки допоможіть... скажіть, хто вона й де вона!.. Смокче мене за серце нудьга, як гадюка. Заступили мені слід... роздушили мов серце...

— Не побивайся: все скинемо, все оджеиемо на очерета, на яруги... Дай ось тільки приготую зілля...

Стара розтопила в печі, присунула до вогшо великий горщик, накидала в нього всякого коріння й зілля й налила якоїсь рідини, що зберігалася в особливому глечику, добре зав’язаному ганчіркою. Уляні здалося, що коли стара лила ^ТУ буру воду, то разом з нею з глечика шубовснули-й якісь гади,— ніби жаби або пуголовки.

— А тепер — на ось випий ще цього зілля, побачиш свою долю! — стара зняла з полиці пляшечку з якоюсь буро-коричневою рідиною й, наливши трошки в скляночку, дала Уляні випити. Уляна відразу сьорбнула гіркої рідини й мимоволі скривилася.

— Гірко? Не бійся, потім солодко буде! — посміхнулася лиховісною посмішкою стара й, тицьнувши кощавим пальцем у бік печі, прохрипіла: — Ну, дивися ж тепер, уже почалося.

Як тільки полум’я лизнуло горщик, у ньому почулося зловісне урчання, що подібне було то до звуків дзвіночка, то до виття вовків, і хата наповнилася задушливим чадом, що одр&зу запаморочив голову.

Уляна сиділа, широко розплющивши очі, й відчувала, як від жаху кам’яніли їй руки й ноги, як поволі починала

крутитися перед нею відьмина печера, з кожним обертом набираючи все страшнішого вигляду й страхітливіших розмірів, як у голові в неї посилювався дзвін, а у вухах здіймалося завивання бурі... Нарешті до неї підійшла знахарка й, струснувши за плече, вивела її з оціпеніння.

— Ну, встань, красуне,— прохрипіла вона. Уляні здалося, що голос у старої став грізний та гучний.— Підійди до' цього горшка, нехай на тебе війне парою, а потім ти побачиш у ньому й свою розлучницю.

Бажання заглянути в обличчя своєму ворогові одразу піддало енергії серцю Уляни; вона зібрала всі сили й, хитаючись, сперлася на руки старої й підійшла-таки до горшка, що стояв і клекотів долі; з пащі його підіймалися густі клуби жовто-червоного диму, від якого розходився нестерпний сморід. Знахарка, як упало в очі Уляні, була вже не маленькою і горбатою, з високим кістяком, покритим патлами білих розпущених кіс; замість очей на її кістяку світилися кривавими вогнями дві ями, а замість зубів стирчали два великі ікла. Відьма накинула Уляні на голову свою хустку, простягла над шршком довгі кощаві руки з пташиними кігтями й почала промовляти заклинання.

Уляні щось клубком стало під серцем і буцім якась куля підкотилася до її горла, в голові так зашуміло, що вона вже не могла зрозуміти, якою мовою й що говорила стара; їй здавалося, що' прорвалася над нею гребля і з страшенним ревом та клекотом кинулися в цей провал потоки шалених вод. _и

— Дивись, дивись! — гриміла тим часом відьма.— Ось гніздо твого ворога... Багато вікон..* дверей і дах високий, а кругом мури та шанці й ворота на добрих замках... Ось по двору павою походжає й краля... Ого, як та зоря на небі, а душа чорна, як запаска... обличчя ангельське, а душа чортова... Зверху — єдваб, а зісподу — бруд... грязюка... Дивися, коси в неї які, а ось неначе б то зажурилася... От примічай: підходить до неї якийсь наче юнак, пан не пан, а кращий за пана... Ставний та гарний, нахилився й шепче їй щось па вухо...