Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Уляна нічого не могла виразно бачити, їй каламутилося в очах і в голові крутилися величезним колесом райдужні вогні... Серед них, щоправда, виблискували й иалаци, й башти, й прегарні красуні. Все миготіло так швидко, як в осінньому вихорі мелькає пожовкле листя, та коли почула Уляна, що якийсь юнак підходить до її суперниці, то вона відчула під серцем лезо ножа й з криком: «То Іван мій!» знепритомніла*
Знахарка неабияк перелякалася; вона зараз же відчинила двері, підтягла свою клієнтку до струменя свіжого повітря й бризнула їй в обличчя холодною водою, та все-таки їй довелося поморочитися довгенько, поки пацієнтка розплющила очі й стала рівномірно дихати.
— Де я? Що це було? — подала нарешті голос Уляна й заходилася сильно терти собі чоло, голова в неї була важка, мов казан, а тіло болісно нило, неначе було розчавлене колодою, а кістки потрощені в ступі.
— Та в мене, в знахарки,— лагідно бурчала стара,— ти дивилася на свою змію-розлучницю, до котрої коханець твій, Іван твій, серцем лежить. Перелякалася, тепер уже все минуло, й більше не тривожся... Я й лихо твоє немов рукою зніму.
— Ох, бабусю,— простогнала Уляна, з зусиллям підводячись з порога дверей, на якому вона лежала,— рятуйте!
— Та ось порятую, і, як сон, усе минеться... Ось иа тобі зілля в торбинці, всиплеш усе це в пляшку горілки, заткнеш її добре, щоб дух не розвіяло, і поставиш у піч на ніч, щоб горілка настоялась, стане вона густо-червоною... Ото тобі- й буде справжній приворот... Я то й поза очі ворожитиму й насилатиму на твого коханця до тебе любов, а до твого ворога ненависть... Ти от і приходитимеш до мене й розказуватимеш, як мої намовляння діють,— це неодмінно... І отоді тільки, як помітиш, що лиходійка-туга все сидить у його серці, тоді даси чарку привороту,— твій засне, і зі сном усе в нього вилетить з голови... А ось оце порошок із сушених гадючих яєць для твоєї розлучниці. Якщо вона не покине твого Івана й чіплятиметься до нього, мов будяк до одягу або смола до чобота, то от усип цього порошку їй у якесь питво або страву, і повір, що гадюка ця більше вже не причепиться. Знай, коли часом що, то про мене анімур-мур...
— Та що ви, бабусю. Бодай мені заціпило, коли я що...—-поспішила Уляна заспокоїти стару,— а за ваше зілля й за ваші замовляння я не тільки нічого не пошкодую, а в ноги вам уклонюся....
— Ну, гаразд... Іди ж, іди, поки ще не минула ніч,— заквапила свою гостю стара,— щоб чуже вороже око не пошкодило... А на підкріплення випий ось цієї настоянки чарочку... і закинь свою журбу за спину,— все буде так, як того твоя душенька бажає...
Уляна випила чарку якоїсь хмільної настоянки й, иідба-
дьорившись трохи, пішла назад пустищами, далеко обминаючи село.
Єдина тільки думка засіла їй цвяхом у голову: за всіма прикметами то має бути двір маршалка — і мури, й шанці, й палаци, як розповідав і Андрій, та й красуня не хто інша, як сама маршалкова... або, може, ще якась інша краля сидить там...
— Ні, що б там не було, а треба самій піти в той двір і на свої очі все побачити, в усьому впевнитися,— скрикнула вона серед лісу й своїм гучним голосом сполохала якусь сонну пташку.
Тим часом Янчевський знову загорівся нервовою гарячковою діяльністю, але вона вже була спрямована не на розшуки і влови Кармелюка, а зовсім па інші цілі. Пропозиція Розалії очолити мисливців па розбійника, що його так важко було’ спіймати, спершу порадувала дуже Янчевського, не завдаючи чутливого удару його самолюбству: по-перше, присутність красуні, та ще коханої, на облавах надавало їм особливої принадності, по-друге, в походах — a la guerre, comme a la guerre 49 — завжди було більше свободи для інтимних розмов і секретних нарад, по-третє, в разі удачі, її все-таки приписали б, напевне, йому, досвідченому в кампаніях, а проводарку полестили б, як жінку, похвалами за її геройство.
Так от, спершу, кажу, Янчевський був у захваті від пропозиції Розалії, але потім усе змінилося, бо в хід подій несподівано вдерся новий фактор — ревнощі.
Це почуття прокинулось у Янчевського вперше в судді, де він піймав на брехні героїню свого серця, гарячково кинувся перевіряти цю обставину й переконався, що в кареті з Розалією їхала зовсім інша особа, і за показанням фурмана маршалкової можна було припустити, що то був Рудковський. Саме те, що Розалія вбрала його за секретаря після висловленого невдоволення Янчевським, було зроблено, звичайно, на зло йому, а незакінчений лист, який він випадково прочитав у будуарі, показував на бурю неприборканих почуттів, що примушують його коханку чинити безтактно й надто сміливо. Охоплений палаючим полум’ям ревнощів, які штовхали його на будь-які шаленства, Янчевський, мов розлючений поранений тигр, почав кидатися в усі боки, вишукуючи докази, влаштовуючи засідки, підкуповуючи шпиків, і все не на Кармелюка, а на Рудковського.
