Слава ЗСУ!

Янчевський вийшов з покою, але перед від’їздом устиг побачитися наодинці з Фросею.

— А! Давня знайома! — здивувався вій.— Звідки й відколи тут?

— Недавно...— зніяковіла камеристка,— тут служу...

— А вдівця покинула?

— Що ж, поговір... Таке базікають...

— А мене не впізнала? Забула?

— Пан мене давно...

— Моя кохана, бачу, одцуралася зовсім?.. Пригадай лишень ті хвилини блаженства, коли ми були наче в раю...

— Ой пане, навіщо нагадувати бідній кобіті те, що вона втратила навіки,— зітхнула Фрося, сором’язливо потупивши оченята.

— Иу, щоправда, коханка перша мене проміняла... та я за то не гніваюсь: вільна пташка в’ється там, де їй любо, і не любить тенет... Але давню дружбу можна зберегти, кажуть же, що давній друг — ліпше нових двох, а старий мед п’янкіший і міцніший... За дружбою завжди може прокрастися й кохання...

— Ой, де там, пане? Хіба я не знаю... Де вже мені й рівнятися! Тільки серце моє розтривожилось, а воно й так нило й боліло за паном...— І Фрося кинула з-під навислих вій визивно-вогненний погляд на Янчевського.

— Спасибі, спасибі,— заспішив той серйозним діловим тоном, бажаючи відхилити настрій своєї співрозмовниці,— але ось що, в ім’я давньої дружби, чи можу я тобі довіритись і бути певним, що моя коханка не зрадить мене в моїх інтересах, як зрадила в коханні?

— Пане мій, любий, не кривіть душею,— кокетливо посварилася Фрося,— а небіжка пані Доротея?.. Ну... ну... Я не згадуватиму... а у вірності панові присягаюся й маткою найсвєнтшою, і ранами пана Єзуса, і всіма святими...

— Ну, гаразд. Скажи ж мені, душко, чи часто тут буває Рудковський?

— А, це секретар пані?.. Так, так... Буває-таки... і пані дає йому доручення...

— Які ж?

— Та всякі...— Фрося глянула лукавими оченятами на Янчевського й засміялася.

Всякі,— протяг Демосфен, не зводячи гострого, майже ЗЛОГО ПОГЛЯДУ з СВОЄЇ співрозмовниці,-г- і майже щодня тут товчеться?

— Ні, не щодня; він уже не був у нас днів три. Там щось таке... Пан маршалок невдоволений, що пані занадто багато займається справами, чи що...

— Гм! То й цей помітив, що занадто багато займається? — хихикнув Янчевський.*— А тепер, певно, пані дочала пересилати листовні накази своєму секретареві?

— А певно,— усміхнулася Фрося.

— Авжеж, без того діло йти не може, повідомлення," резолюції... Ну, як скрізь,—із стриманою злістю промовив Яичевський...— Так от що... гм... через те, що і я все ж таки ще до цієї комісії належу, то ти теє... постережи, коли пані маршал кова пошле якогось листа до Рудковського, і дай мені знати... Розумієш, для того, щоб і я не відстав від діла і щоб те щеня не випередило мене...

— Розумію, розумію! — кивнула головою Фрося, не відриваючи грайливих очиць від темно-червоного обличчя Янчевського. Перед нею починала віже потроху розплутуватися таємна інтрига, яка зв’язувала всіх членів маршалківсько-го палацу.

— Ну, звичайцо... тобі ж не треба розжовувати... Так ось тобі на витрати.— Янчевський опустив у руку Фросі три червінці.

^LXIX

— Навіщо ж пан... Я й так... з дорогою душею... Будь-яке панове бажання! — запротестувала була Фрося, але гроші сховала в кишеньку свого фартуха.— Хай тільки пан скаже слово...

— Гм... гм...— відкашлювався * Янчевський...— Ну, постарайся ж... Я знаю: в тебе гострі очка й чуйні вушка... Я повернуся, може, й скоро... Не пожалкуєш, що відновила зі мною давню дружбу...— Він поплескав Фросю'по щічці й одразу ж виїхав з двору.

Все це відбувалося днів чотири тому. По від’їзді Янчевського Розалія відправила з Фросею до діда листа й.почала чекати.

Безсумнівно, думала вона, що відповіді раніше як через тиждень не може бути, але однаково нетерпіння її росло з кожним днем і так нервувало, що вона не могла витримати спокійної бездіяльності й на четвертий день сама поскакала на улюбленому своєму Арапі в поле розвіяти в шаленій скачці гніт відчувань, що душили її, а головне, пошукати в заповітному дуплі відповіді, на йку вона так пристрасно чекала. Біля узлісся дрімучого лісу, що прилягав до маршалківських володінь, на розі, недалеко від фігури (фігурами на Поділлі звуть високі хрести з розп’яттям, котрі ставлять на перехрестях), ріс один величезний дуб; от його-то й призначила Розалія в листі до Кармелюка місцем, куди він повинен був укину їй відповідь; по ту відповідь і помчала Розалія, але нічого не знайшла ні в дуплі, пі за корою; правда, ще було рапо й сподіватися її, та однаково те, що не було листа від її нового кумира, засмутило пані мар-шалкову.