Слава ЗСУ!

Пораду улюбленого серед челяді гумориста зустріли з захватом, вибухнув гучний дружній регіт.

— Та приведіть сюди скоріше Гапку! — голосно казав кухар.— Онде на тому смітнику циганка й поблагословить їх!

Парубок вирвався від кухаря й, одпльовуючись і лаючись, змушений був утекти.

В цей час помітила Фросю куховарка з челядницької й шепнула юрбі:

— Пані господиня!

Всі притихли й шанобливо розступилися: відомо, що фаворити часто бувають страшніші й нобоїшочніші за самих панів.

Циганка видивилася на Фросю. Коли б хустка не лежала в неї низько на лобі й не закривала своєю тінню очей, то Фрося побачила б, яким пекельним вогнем вони спалахнули й злісно вп’ялися в обличчя пані. Циганка здригнулася, нахилилася вперед, ніби готуючись стрибнути, мов тигриця, але за мить вона, як видно, опанувала себе й, згорбившись ще дужче та підкульгуючи на одну ногу, боязко підійшла до Фросі.

— Ой красуне моя мальована! Як та зіронька на небі ясна! Та перед такою красунею всі зорі гаснуть і сам мі-сяць-князь затуманився,— ідучи назустріч, заговорила, низько вклоняючись, циганка.— Простягни мені, пишна пані, свою білу ручку та не пошкодуй убогій каліці карбованця, а то й дукатика: всю правду розкажу — і що було з тобою, і що буде, і за ким у тебе серце щемить, і хто за тобою, красуне, сохне... А якщо треба буде чогось, то й зілля в мене всяке є, і слово, як замовити, знайдеться... На золото, на радість, на сльози, на погибель... і на приворот і одворот — все знайдеться... тільки не візьми в гнів, а дозволь глянути на твою ніжну рученьку й поклади в неї добру грошину,— не поскупися!

Фрося оглянулася. Навкруги їх стояла юрба. Ворожіння, яке запропонувала циганка, страшенно зацікавило Фросю, але вона боялася викриття як минулого, так і майбутнього, а тому й відповіла ухильно:

— Тут незручно,..

— А правда, пані, правда... Навіщо простоті знати панські секрети, а їх набереться багато,— закивала тремтячою головою циганка, спираючись усією вагою на костур, і потім, обернувшись назад, крикнула:

— Ей ви, зграя,— назад!

Натовп нерішуче й неохоче почав відступати; в задніх рядах почулося стримане ремство.

— Дозволь мені у твій палац; замкнемося в покої, і я все тобі, що тільки маєш на мислі, і всякі думки чужі, і всяке серце ось як на долоні розкрию. Ой, бачу я й тепер уже багато! — заговорила, посуваючись уперед і ледве волочачи ногу, стара.

— Ні, чого в палац,— ухилилася Фрося.— Тут ось коло ганку, під липами, нас ніхто не почує, а там папі...

— А! — скрикнула циганка.—Там і пані... Молода ще?

— Молода.

— І гарна?

— Ще б пак... А втім, як кому.

— А моя люба, кохана — панна ще?

— Вгадай! — відповіла з кокетливою усмішкою, примружившись, Фрося.

Циганка кинула на неї пронизливий допитливий погляд...

«У! Бачу я тебе наскрізь, чортова лялько! — вихорем закружляли в розпаленому мозку Уляни — то ^була вона — проклятущі думки, що підіймали в її грудях ледве стримувану бурю оскаженілості.—Вона, мабуть, вона! І пика гарненька, випещена, і хвостом крутить, і в очах чортики... Ну, стривай же ти, гадюко люта, дай тільки впевнитись!»

— А панна, здається, таки панна,—голосно сказала, нарешті, циганка,— рука вже геть-чисто все покаже...

— Так, панна,— підтвердила й Фрося, забувши додати до цього слова «покоївка».

— Простягни ж рученьку,— захихотіла циганка,— не бійся... Все, про що сама відаєш, і від мене почуєш, а чого не знаєш — довідаєшся... Тільки не скупися... Коли щось попереду буде негоже, то мий одведем, а добре та бажане привернемо...

З деяким забобонним острахом простягла руку Фрося й поклала в неї десятизлотку.

— Ой, щедра ти, моя слічна панно! — мовила циганка, квапливо сховавши монету, й почала пильно роздивлятися вогку й тремтячу руку.—- Пошли тобі, боже, всякого щастя й удачі, щоб тебе любили й не розлюблювали, і щоб сама ти серцем не сохла... Плюнула й розтерла, плюнула й розтерла... Еге-ге-ге! Та ти, панно, вже любила... Прости на слові... А з пісні, в нас кажуть, слова не викинеш...

Фрося геть уся почервоніла, від раптового -збентеження в неї виступили на очах навіть сльози, але вона постаралася зам’яти свій настрій дзвінким сміхом.

— Так, так,— провадила циганка тремтячим від стриманої злості голосом.— В тебе й тепер е коханець... Пай не пан, а, либонь, і всякого пана заткне за пояс... Золота в нього, як тії полови; захоче — то й на вітер пустить його силу-силенну... Ставний, як дуб, а красний, як місяць... Руки в самоцвітах, а ноги в крові.