Слава ЗСУ!

А пан каже,— перебив Кармелюк,— що він охоче...

— Чого він бреше! — спалахнула Доротея.— Хіба він не з помсти одірвав тебе від сім^?ї? І досі ще дише він злістю... Сядь, Янку,— звернулась, запобігливо усміхаючись,— я хочу говорити одверто...

— Що ж, вельможна пані, я й постою...

— Ні, мені незручно... Сідай ось тут... на крісло... ближче... Я бо вважаю, що в тебе й розум, і едукація шляхтича... При інших, звичайно, соромишся... а тут ми самі...

— Дякую, пані, а тільки якось... ніяково...

— Пусте! Який ти справді.... неодмінно вимагаєш наказу? Ну, то наказую — сідай! — звеліла вона, зробивши милий жест, і зі звабливою солодкою знемогою спинила па ньому вогненний погляд.

Зніяковілий Янко сів на вказане крісло, а Доротея, що сиділа на якійсь купі килимів у розхристаній блузі, напів-лежала тепер, обіпершись на білу оголену руку.

— Бачиш... з усього ти повинен переконатися, що я за долю твою дуже клопочуся... дуже,—підкреслила вона,— я гадаю, що такої другої добродійниці не знайдеш ти на світі... Всяка неприємність тобі — мені також прикра. Всяка небезпека для тебе мене більше турбує, ніж тебе самого... Я от і боялася, щоб на тебе в Головчинцях не було засідки, напасті... Твоїй сім’ї аби тільки тебе побачити — і годі... а мені кожна твоя волосинка дорога... Ось і тут ти мав неприємність,— а мені це тяжко... Виходить, не нарікати треба, що я тебе оберігаю, а дякувати... і дякувати не по-раб-ському, а сердечно..*

Кармелюк дивився на Доротею, широко розплющивши очі; кожне- її слово не гріло, а дратувало його серце... хоч і хотілося вірити.

•*- Тому що і я,^-* протягла ніжно Доротея,— від серця ладна все тобі влаштувати й кажу одверто, що коли я буду впевнена на ділі, що ти мені платиш за моє серце теж серцем своїм, то я тебе ощасливлю...

— Господи! Та я за вашу ласку! — скрикнув Кармелюк і припав до руки своєї володарки. Доротея поцілувала тепер у щоку свого раба й посадовила його знову па крісло, присунувшись до нього ще ближче... Внутрішній вогонь розгорявся в її грудях все дужче й дужче, охоплював полум’ям обличчя й іскрився з млосних маслянистих очей.

Кармелюк, охоплений радістю, сидів, як очманілий, не розуміючи справжнього значення слів своєї володарки, але невиразно відчував, що в них криється щось незвичайне, неприродне...

— Присягаюсь, возвеличу, коли тільки впевнюся, що воля не занесе від мене мого любого Яся! — шепотіла вона, сп’янівши від паморочливих бажань, нервово здригаючись і потягаючись, мов кішка. Вона то пожирала Янка очима, то мружила їх від млості.

Минула мить, друга...

«Невже він не догадується? Чи боїться догадатися?.. Треба сміливіше й простіше!» — сяйнуло променем в її свідомості, і вона заговорила нараз енергійно, з вогнем:

— Слухай, Ясю. Ти, може, думаєш, що, мабуть, я сама не хотіла тут бачити твоєї жінки? Так, і це правда! Вже коли душу одкрити всю, до найпотайнішого куточка! Так! Я не могла стерпіти й думки, що ти будеш обнімати її, пестити, впиватися раюванням... Тут, близько... Майже перед моїми очима... Що ж? Заздрила їй... Єзус-Марія... як заздрила... Мучилась!..

— Пані? — скрикнув Кармелюк, широко розплющивши очі. Він починав трохи догадуватися.

— Слухай! Чого тікати від щастя, коли сам бог тобі його посилає? — нестямно говорила Доротея, охопивши однією рукою плече Янка й притягаючи його до себе.— Ти обдарований щедро всяким добром: і красою, і силою, і розумом, і знанням світу... І щоб таке добро гнило під гнітом неволі, в хамському болоті, в бруді рабства? І заради кого? Заради дурної брудної жінки? Хіба вона зрозуміє тебе й оцінить? Тобі потрібні багатство, пошана й воля...

Немов загіпнотизований, не міг Кармелюк зрушити з місця й одірватися від очей, що поблискували над ним то синіми, то зеленими іскрами. Доротея наблизила своє палаюче обличчя й вологі напіврозкриті губи так близько до його обличчя; що її дихання опекло його жаром.

— Хто ж мені це дасть? — спитав він, ніби сонний.

— Хто, дурненький? Невже ти не догадуєшся? — тулилася все ближче й ближче до свого хлопа розпалена пані.

— Ой пані! Про що це ви?..

— Та про те... ІЦо я тобі в рот кладу, а ти не хочеш

зрозуміти!.. Про те, що я тебе полюбила з першого разу,,* і з кожним днем усе дужче й дужче люблю... сохну по тобі... горю серцем... жду раю в твоїх обіймах... Я тебе зроблю щасливим... Чоловіка вижену... задушу, отрую... а тебе матиму за чоловіка...— Вона обвила своїми пухкими руками Янка за шию її почала обсипати його палючими поцілунками, задихаючись і шепочучи: — Ти мій ідол.... мій кумир... Ти не схожий на підлих хлопів, на те мерзенне бидло... Ти, мабуть, панської крові.