Слава ЗСУ!

— Але ж, мамусю...

Але Доротея не схотіла слухати виправдань свого чоловіка й випливла з його кабінету, мов королева.

Кармелюк опинився в дворі з таким хаосом бентежних думок, що жодної з них упіймати не міг, а почував лише на серці в себе щось огидне, кошлате, з чим життя нестерпне... І він спершу кинувся був у сад, де серед густих зарослів, які ще не поскидали з себе барвистого осіннього вбрання, він міг доконати свій страшний замір; та за хвилину інше бажання взяло гору над болем змученої, ображеної душі — вернутися й помститися... Йому навіть стало досадно, прикро, що він дозволив цій гадюці виригнути з себе отруйну піну й не стиснув її за горло... Тепер він виразно уявив собі, як би цей довгов-язий глистюк захрипів під його руками, як би посинів, висолопивши язика й вирячивши з смертельним жахом свої жаб’ячі очі...

— Ха! — навіть посміхнувся зловтішно Янко, впадаючи в трохи веселіший, хоч і звірячий настрій.

Він повернув до панського дому; але, підійшовши до ганку збоку від саду, спинився:... почав міркувати, хоч і плутано, мов у гарячці, але з деяким проясненням свідомості.

«Тепер, зараз... не допустять його до пана... Сам прихід його вважатимуть зухвалим... запідозрять і позбавлять волі... Треба почекати... прикинутись покірним. А потім та вовчиха... чи не передумає?.. Вона не кричала... А що коли теж розлютиться? Тоді шкода буде сім^?ї... без мене загине... А зі мною? Що ж, хоч утекти можна вкупі з нею. Кругом — непрохідні ліси, непролазні болота, темні мов ніч пущі, провалля... Не знайдуть, а як і знайдуть — поквитаємось! Авжеж, для паршивого панства віддавати задарма своє життя шкода... Потішитись можна та й інших повчити!»

Життєве чуття міцного організму перемогло й винесло поки що Кармелюка з вихору руйнацьких пристрастей, запаливши в його похмурій душі іскорку маленької надії: хоч у лігвищі звіра, а сховається він із сім’єю, а коли й віддасть своє життя, то за страшну ціну! Думка ця так заспокоїла Кармелюка, що він повернув до стайні, виліз на сіно й заснув міцним сном.

Пап Хойнацький, після сутички з дружиною, поїхав у поле з хортами, щоб розвіяти хоч трохи почуття прикрості й страху та, до речі, заїхати порадитись з Янчев-ським.

Доротея замкнулася в своїй опочивальні. Душу її розривали недобрі пристрасті, і від бурі, від боротьби, яку вони зчинили, їй поривчасто ходили груди, а очі то горіли вогнем, то млосно заплющувались..

«І навіщо я приплутала цього дурня, цю золотушну неміч, до справ свого серця? Навіщо доручила йому вичитати Янкові? Знала ж добре, що цей віслюк од самого страху пересолить... Ну, а тепер, хто знає, на що може зважитися мій Кармелюк?.. А який він був гарний у своєму гніві! Очей не могла одвести... Яка в ньому сила, який запас пристрастей кипить у цих лев’ячих грудях!.. Ні, мені треба самій поговорити з ним... сміливо... Він не дурний!» — І пані пішла до комори, куди ніхто не мав права входити, навіть чоловік, і де зберігалися всілякі дорогі речі... Комора ця була навіть заставлена деякими меблями й застелена килимами; в ній іноді любила пані й відпочивати, і втекти від свого чоловіка або його друзів... От сюди й звеліла Доротея негайно покликати свого дворецького.

Сонце хилилося до заходу; скісне проміння його падало в напіводчинені двері комори й осявало її рожевим напівсвітлом. Збентежено і навіть з невластивим характерові острахом чекала володарка свого раба; ось чиясь тінь прослизнула, ось заскрипіла підлога, торгнулися двері... У Доротеї заніміло серце, перехопило дихання, і груди, високо здіймаючись, наповнились якоюсь гарячою хвилею ,>

— Я покликала тебе,—почала Доротея, коли Кармелюк, уклонившись, шанобливо спинився коло дверей,— не вичитувати, не лаяти... Сьогоднішня огидна панова лайка була мені така ж прикра, як і тобі... і я з паном за те посварилася... Бачиш, яка я одверта, то зрозумій і оціни мою щирість та прихильність до тебе... Так, я цілком співчуваю твоєму пригніченому становищу... і хочу... Одно слово, за щирість повинен і ти відплатити тим же... За добро ж злом не платять? — І вона простягла руку.

У Кармелюка від цих теплих слів дуже заграв рум’янець і очі заволокло вологим туманом; суворий, холодний настрій його духу полагіднішав, ї надія на щосЕ добре спонукала його підійти й поцілувати простягнуту руку.

Доротея при цьому так міцно поцілувала Кармелюка в чоло, що він навіть здригнув від несподіванки...

— Ти ось дорікав мені,—провадила Доротея, хвилюючись¹,— що я перешкоджаю тобі зустрічатися з сім’єю! Але ж зрозумій: я, жаліючи тебе, оберігала від лиха... і все це до слушного часу, коли можна буде викупити її.,.