Слава ЗСУ!

Янчевський неуважно приклався до ручок дівчат, які випливли із зали, й звернувся до самого Бойка, що сидів у кріслі в позі засудженого на страту.

— Але коли ж це сталося? Л нічого не чув...

— І не дивно, що не чули,— відповів згаслим голосом нещасний комісар,— це ж сталося тільки вчора.

— Вчора?! Не може бути! — скрикнув Янчевський.

— Вчора вночі, це правда: я сам був там.

—- Незрозуміло... неймовірно... неможливо!! — заговорив Янчевський, розводячи руками, і схвильовано пройшовся по кімнаті.

— Та що таке? В чому ж річ?! — захвилювалися всі присутні й сама господиня.

— А те,— Янчевський спинився посеред кімнати й обвів усіх приголомшливим, убивчим поглядом,— що тієї ж самої ночі, тобто з четверга на п’ятницю, вбито в його садибі Лепинського!

Крик переляку вкрив його слова... Всіх охопило сум’яття; навіть сама незворушна Розалія не могла утриматися від крику.

— Убито иайнезрозумілішим, найжахливішим чипом,— казав далі Янчевський.— В домі було досить багато гостей, бо напередодні господь послав нещасному панові сина й иа хрестини поз’їжджалася найближча рідня. Після доброї вечері всі розійшлися спати по своїх покоях, і сам господар ліг поряд з кімнатою пані, а з нею була й баба-повитуха. Звичайно, за вечерею було випито чимало, а може, підла бабка ще підсипала чогось у питво, коли обносила чаркою гостей; ну, одне слово, не встигли всі добратися до подушок, як одразу ж поснули мертвим сном, і ніхто ие чув, що діялося вночі в домі; навіть сама хвора пані спала як мертва. Коли ж уранці служка ввійшов до пана, щоб одягати його, то побачив страшну картину: на постелі лежав сам господар, а в груди його над самим серцем був устромлений по руків’я кинджал і тут же приколота була забризкана кров’ю записка: «Те ж саме буде й усім комісарам. Кармелюк».

— Sancta Maria, ох, рятуй нас, грішних! —"пробурмотів нещасний Бойко.

— Та цього ще мало,— провадив Янчевський,— у руці небіжчика була затиснута розірвана й загиджена естафета, котру ми посилали до київського губернатора.

Всі заойкали одразу. -

— Дочечки мої, мої нещасні пташки! — лементувала Бойко, притуляючи до широких грудей голови своїх дочок.— У вас немає тепер гнізда, немає захистку!..

— О Єзус-Марія! Ромцю... я не витримаю... я вмру... рятуй мене... сховай мене! — схлипувала Пожецька.

Навіть Розалія сиділа мовчки, покушуючи губи: це вже переходило всякі межі! Такі шалені витівки повинні були викликати серйозні заходи з боку російського уряду, а тоді, хоч би й який був хоробрий Кармелюк, йому доведеться або вмерти, або знову попасти в руки органів влади.

Блідий Бойко тільки важко дихав і втягував, мов черепаха, голову в плечі, але маршалок упав в ажітацію.

— Розбій, убивство! Та це гірше, ніж війна! — заговорив він, переборюючи задишку, і з невластивою йому жвавістю схопився з місця.— Ми віддані на волю пашим хлопам! Кожен кусень, що ми їмо, може, несе нам смерть! Ніхто по знає, чи встане він уранці! Уманщина! Коліївщина! Ні, ні, Розюню, треба втікати звідси! Нехай собі москалі роблять з лотрами, що хочуть, але зоставатися тут... ні одного дня, ні одної години! В цього демона всі хлопи в послушенстві, а ми перед ними безсилі!

Слова маршалка викликали у всіх дам голосні ридання.

LXXVII

— Тихо! Спокій, панове! — грізно крикнув Янчевський.— Треба, щоб хлопи ие знали того, що ми їх боїмося, інакше вони й до появи Кармелюка розправляться з нами й самі!

— Ах! — вискнула Пожецька й заплющила очі.

— Пан маршалок правду каже,— провадив Янчевський,— небезпека велика: кожен байрак кишить тепер озброєними гадами.

— А ти, мій ангеле, ще їздиш кататися! — мовив з докором маршалок.

Я-ак! — Янчевський швидко обернувся до Розалії й промовив з удаваним подивом: — Пані ризикує виїжджати сама?

Розалія кинула в бік чоловіка погляд, сповнений злості, й гордо відповіла Янчевському:

—. Я поводжуся, як радить пан. Не хочу, щоб ці підлі хами запідозрили мене в боягузливості, властивій усім панам. Я вмію дивитися небезпеці одверто в очі..

— Та-ак? — протяг якимсь дивним тоном Янчевський і зразу ж додав: — Небезпека від небезпеки відрізняється, пані. При зустрічі з цим породженням пекла ні хоробрість, ні шляхетська одвага не допоможуть: вони не завагаються й хвилини і зірвуть з пані шкіру, висвердлять очі...

— Ай! — скрикнула Бойко й, заплющивши очі, відкинулася на спинку крісла.— Не кажи, пане, не кажи!..

— Я. не можу... не можу...— сльозливо застогнала Пожецька.

— Та заспокойтеся ж, панове, цього разу ви будете в цілковитій безпеці,— роздратовано крикнув Янчевський,— бо сьогодні ж надвечір прибуде сюди цілий полк москалів.