знайди книгу для душі...
— Хто знає? — загадково усміхнулася Фррся.
— І часто так їздить пані? — Янчевський, ледве стримуючи свою лютість, спинився перед Фросею.
— Та більше тоді, як немає пана Рудковського. От і сьогодні пані, мабуть, хотіла їхати, звеліла мені готувати амазонку, та ось гості перешкодили...
— Ха-ха-ха! — зловтішно засміявся Янчевський.— Непроханий гість гірший від татарина... Але куди ж їздить пані?
— Не знаю, ясновельможний пане.
— А чи не можеш ти довідатися?
— Як же мені довідатися, коли пані їздить верхи?
— Но, но, но! — Янчевський поплескав Фросю по щічці.— Ти ж хитре чортеня, і якщо захочеш, то можеш вивідати все... тим більше... гм...— відкашлявся він і заговорив з напускною серйозністю,— що я ж хочу знати як друг, як давній друг і пана, й пані маршалкової... У жінок бувають усякі примхи... але в наші часи, гм... гм... треба, щоб поблизу була вірна людина.
— То так, ясновельможний пане,— скромно погодилася Фрося,— але в разі чого пані може дізнатися, розгніватись, а я бідна дівчина... Куди я піду, що я робитиму?
— Ну, з твоїм личком боятися, за свою долю нічого... Я — старий парубок, і мені завжди треба мати в домі господиню, котра б доглядала й за мною, й за моїм господарством!.. Та ми ж до того ще й знайомі...
Фрося зашарілася й сором’язливо опустила очі.
— Вельможний пан такий ласкавий! — потім прошепотіла вона, припадаючи до червоної руки Янчевського.
— Постараєшся — не пожалкуєш, а це тобі на сережки! — Янчевський кинув у руку Фросі два червінці й хутко подався до зали.
— Пан Янчевський! — скрикнули всі гості, а разом з ними й господарі, коли Демосфен несподівано з’явився у вітальні.
Якщо могла Розалія чогось більше не бажати в цю хвилину, то це саме появи свого відставного коханця, і ось, на завершення всього лиха, з’явився й він!
Та ще більше розгубився, побачивши свого приятеля, сам маршалок. Наляканий надмірно останньою звісткою й міркуваннями дружини, він з* жахом дивився то на Демосфена, що наближався, то на дружину, ждучи від неї розв’язання цього небезпечного питанйя.
Але Розалія усміхнулася. ,
Коли вона побачила Янчевського, то її тёж охопила внутрішня лютість, проте вона постаралася приховати її, бо нізащо на світі не хотіла б розізлити Демосфена. Відтоді, як вона під пристойним приводом одрадила його жити в їхньому домі, між ними встановилися дивні напружені стосунки, але справжньої розмови ще не було. І от саме те, що Янчевський не приступав до розмрви, не наполягав на правах своєї любові, наводило її на всякі тривожні підозри. Правда, вихор нової пристрасті, що налетів на неї, затьмив ці тривоги, але щоразу, коли вона зустрічалася з Демосфеном, вони знову спливали в її свідомості, й до почуття антипатії й злості домішувалися ще страх і огидна свідомість своєї залежності від цього багрового юпітера. І минулий вимушений зв’язок з ним, і таємниця листа удаваного графа, яка зберігалася в його руках — все це зв’язувало Розалії руки й ноги і сповнювало її серце тугою. Тепер же вона особливо сильно відчула владу цього чоловіка, і поява його вселила їй серйозне побоювання. Тому-то Розалія з усмішкою простягла Яичевському ручку для поцілунку й промовила з дружнім докором:
— Нарешті пан згадав про нас!
— О, ми всі такі раді, такі раді! Така щаслива нагода! — хапливо заговорила пані Войко.— Я просто боялася подумати про сьогоднішню ніч... та якщо пан зостанеться з нами під одним дахом...
— Ах, і я тоді почуватиму себе спокійніше! Правда ж, мій коханцю? — звернулася Пожецька до свого чоловіка.— Це свята панна зглянулась над нашими дівчатками.
— Звичайно, звичайно, моя дорога,—погодився чоловік.— Тепер, коли нас четверо, ми можемо й захищатися.
— Та в чому ж річ, шановне панство? — Демосфен збентежено оглянувся навкруги.
— Пан хіба ще не знає? — простогнав Бойко.
— Чого?
— Ох, про вбивство нашого коханого пана Дембицько-го! — поспішила сказати пані Бойко.
— Як?! Хіба він убитий?
— Ох, і як ще жахливо! — І пані Бойко заходилася, перебиваючи всіх, розповідати історію таємничого вбивства Дембицького; при цьому вона не забула згадати, що нещасний небіжчик був їм майже родичем, більше ніж родичем, бо багато разів просив руки Юльці, але вона, не довіряючи молодим людям,— цю фразу мамочка промовила особливо виразно,— все відхиляла його домагання. Наприкінці своєї промови пані Бойко вигукнула:
— Маньцю, Юльцюі Проше до салону! Тепер можете бути зовсім спокійні: наш славний оборонець прибув.— І, звернувшись до Дрмосфена, вона додала з ніжною усмішкою: — Бідні дівчатка так стурбовані, та самий вигляд нашого героя заспокоїть їх.