Слава ЗСУ!

— Як,— скрикнув маршалок,— пан Северин став комісаром?

Бойко тільки мовчки похилив голову, а дружина його казала, розводячи руками:

— Що робити, що робити! Маньцю, Юльцю, вийдіть у залу! — скомандувала вона дочкам, і обидві гуски, потупивши очі, повставали разом з крісел і рівною ходою вийшли в залу.— Еге ж, дорога пані,— казала далі Бойко,— коли маєш двох дорослих дочок, тоді треба ж забувати про власну безпеку: комісії, з’їзди... постійні стосунки... притому й пай Дембицький належав також до комісії, і от!.. Ах, та що там... це ж так зрозуміло!

— О так, так! — поспішила погодитися Розалія.— Але як же ви думаєте їхати?

— А ось разом з панством Пожецьких... Вдень будемо їхати, а вночі спочиватимем у друзів; якщо пані буде гостинна, то ми переночуємо тут, а завтра рано в дорогу... Гірше за все, що з нами дві дівчини... Ви знаєте, цей же лайдак, кажуть, ласий до жінок... липне до них, як муха до меду, а Маньця і Юльця...

Маршалок, червоний од страху та хвилювання, мовчки й важко переводив дихання, з жахом поглядаючи на свою дружину; звістка про те, що пан Бойко записався в комісію й тепер наміряється проводити в них ніч, нагнала на нього смертельного трепету...

Но меншу злість викликала вона і в серці Розалії: як видно, сьогоднішнє побачення з Кармелюком не може відбутися. Та найприкріше було те, що, напевне, їй ие можна буде й на хвилину одвихиутися, щоб укинути записку в дупло дуба й відкласти побачення на завтра.

Хіба можна буде вирватися з обіймів цих дорогих гостей, а особливо від цих чарівних дівиць з пожадлийими, метушливими очима? При найменшому її бажанні відлучитися з дому вони найлюб’язнішим способом учепляться в неї, як реп’яхи в поділок сукні! Та, незважаючи на всі ці міркування, не дати гостям притулку не було ніякої можливості, і тому, затаївши в дуйіі своїй лютість, Розалія відповіла з ласкавою усмішкою:

— О, звичайно, панство може розташовуватись у нашому домі, як у своєму.

В той час, як у панському салоні відбувався цей щирий обмін світськими люб’язностями, до садиби пана підкотив Янчевський.

Вискочивши з натачанки, він звелів фурманові їхати до стайні, сам же зайшов у дім.

У великому вестибюлі палацу він побачив Фросю; вона теревенила тут з молодим лакеєм Пожецьких. Побачивши Янчевського, Фрося ту ж мить підскочила до нього й, зробивши низький реверанс, шанобливо поцілувала пана в рукав.

— А-а, пустуха! — ласкаво зустрів її Янчевський, звільняючись за допомогою дворецького від пальта.— Ну, от

і дуже добре, що попалася мені назустріч: мені треба вмитися з дороги.

— Служу панові,— вклонилася Фрося, запрошуючи Ян-ї чевського йти за собою.

Коли Демосфен опинився з Фросею в одній з кімнат, що

призначалися для гостей, то зразу ж, не гаючи часу на сторонні розмови, йриступив до цікавого для нього опиту:

— Ну, що? Як у вас, усе гаразд?

— Слава богу!

— А пані? В доброму гуморі?

— О, в найкращому!

— Все клопочеться своєю комісією?

— Ні, проше пана, відтоді, як скоїлося нещастя з паном суддею й пані суддиха виїхала від нас з паном Піглов-ським...

— Ну, а Рудковський теж виїхав? — перебив її Янчевський, відставляючи від мокрого обличчя руки і втупивши свої злі очі у Фросю.

— О ні! Пан секретар наш такий ласкавий, що не забуває нас! — відповіла Фрося й багатозначно потупила очиці.

— Не забуває?..

— Ну, а як же? І що б робила бідолашна пані з нудьги, коли б не пан Рудковський?.. Пані така рада, як він приїжджає...

— Рада? — злобно проскрипів Янчевський.

— Бардзо рада... А як немає папа секретаря, то пані від нудьги їде з дому, на прогулянку.

— їде, і пан маршалок дозволяє? — гнівно скрикнув пап Янчевський і навіть увесь почервонів од злості; та, схаменувшись, додав через хвилину: — Кругом злочинства, вбивства! Тепер не тільки жінці, а й доброму мужчині страшно виїхати за ворота своєї садиби.

— Звичайне! — погодилася Фрося.— ї пан маршалок так просив паню, так благав не виїжджати з двору, я сама плакала й цілувала ніжки нашої ясновельможної крулеви; але пані одважна, як левиця, і їздить сама, навіть не хоче брати з собою козака, хоча пан маршалок просив її про це...

— То, кажеш, не хоче брати з собою й козака? — злісно перепитав Янчевський, блиснувши в бік Фросі жовтими білками.

— Нізащо!..

— Ма ся розуміць, ма ся розуміць...—прикусивши губу, Янчевський роздратовано потер руки й пройшовся по кімнаті.— Може, за селом її зустрічає провідник?