Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Та міркувати не була коли. Розалія підійшла до дзеркала, глянула на своє розгніване, почервоніле обличчя, поправила зачіску, припудрила щічки й з найчарівливішою усмішкою вийшла до вітальні.
У вітальні вже зібралося все товариство. Гладкий пан Бойко з своєю найдорожчою половиною, яка мало чим поступалася перед ним, і з двома дівицями, котрі дуже скидалися на довгов’язих гусок. Вони були вже на порі, але, незважаючи на це, сукні їхні не сягали довжиною своєю підлоги, а ніжні білі косиночки, перехрещені на грудях і зав’язані ззаду пишними бантами, мали ще більше підкреслювати юну «незайманість» білявих гусок; вони були надзвичайно подібні одна до одної: світле волосся негарного тьмяного кольору спускалося фестонами на вуха обох панєнок і закручувалося по обох боках їхніх голів на високі гребені; опуклі сірі очі з однаковою нетямучістю дивилися на світ божий, і довгі носи їхні надзвичайно схожі були один на один. Панєнки вставали й говорили завжди разом, і коли одна казала: «Ах!», друга ту ж мить спішила скрикнути: «Ох!»
Крім родини Бойків у салоні сиділи ще молода пані По-жецька та її чоловік.
— Нестети 58, ми потурбували нашу дорогу пані Роза-лію! — мовила начальниця роду Бойків, підводячись з місця назустріч Розалії.
— Навпаки, навпаки, я не спочиваю ніколи по обіді! — привітно відповіла Розалія, цілуючись з обома дочками.
Кавалери поцілували ручку красуні, а паненки з легеньким писком захвату поцілували красуню в плече.
— Але яка щаслива нагода привела до нас у дім дорогих гостей?
— О пані дорога, нещастя, про яке навіть згадати страшно! — скрикнула пані Бойко, закотивши під лоба очі, і в ту ж хвилину обидві панєнки повиймали серпанкові хусточки й притулили їх до очей.
Всі гості одразу, перебиваючи одне одного, заговорили про вбивство Дембицького.
З удаваним жахом слухала Розалія цю розповідь.
— Але хто ж убивця? — спитала вона нарешті.
— Та хто ж, як не сам Кармелюк!..— відповів Бойко.— Він же й розписався.
— Так, так... Але він міг підкупити когось із хлопів!..
— Що міг, то міг: цим/ псам довіряти не можна,— сопів і зітхав Бойко,— та цього разу хлопи йому не допомагали... В домі нещасного пана Януарія всі челядники були вірні католики, за винятком стайничих, водовозів та інших чорних робітників, але ті не мали права входити в будинок, і коли вранці старий дворецький устав і за звичаєм своїм оглянув увесь дім, то все було гаразд, все було позамикане: вікна, двері, і не тільки двері, а й в’їзна брама... Тільки в кімнаті небіжчика вікно було відчинене...
LXXYI
— Та невже ж ніхто не чув крику, шуму?
— Ніхто. Дворецький і лакеї присягаються, що не чули нічого. Розбійник пробрався, як видно, через сад.
— А собаки?
— От у тім-то й річ, що собак знайшли вранці дохлих... Мабуть, серед челяді були зрадники.
— І ніхто сторонній не входив у двір,— додала пані Бойко.
— Незбагненно! — Розалія непорозуміло розвела руками.—* Та невже ж не знайшли й сліду розбійника?
— Ох, пані дорога! Слід-то знайшли: на підвіконні відбиток кількох пар чобіт, і між ними — слід невеликої жіночої ноги.
— Жіночої ноги? — мимоволі скрикнула Розалія.
— Так, жіночої, я сам переконався в тому. Та яка користь від цих слідів? Коли челядь,— а від неї вже й ми довідалися про жахливе нещастя,—зняла тривогу, то сліди ж ті, за словами московської приказки, вже давно прохололи.
— І ніхто не кинувся в погоню?
— Куди ж?
— Ох, пані йаскава, чи до того ж було!..— перебила чоловіка пані Бойко.— Ця ж смерть приголомшила нас до глибини душі... Небіжчик був нам майже родичем,— вона понизила голос і додала, нахилившись до Розалії: — Бідолаха кілька разів просив руки Юльці, але дівчинка ще така молода, що я все відкладала, і ось — такий кривавий кінець!
— Так, так,— неуважно мовкла Розалія,— але чи дали ж знати органам влади?
— Дали, та що з того, дорога пані? З’явилися асесори й комісари робити допит та опечатувати все, а тим часом гайдамака вже перекочував, мабуть, у інше місце й вишукує нову я^ертву.
— Жахливо, нечувано! — скрикнув маршалок.— Ми вже не можемо довіряти стінам наших домів!
Розмова знову перейшла на подробиці нечуваного вбивства.
— Але куди ж панство їде? — звернулася знову Розалія до пані Бойко.
— До Києва, моя дорога пані: залишатися тут неможливо.
— Наскільки я чула, Кармелюк погрожує тільки комісарам, а пан Бойко...
— Теж пристав до комісії.
