Слава ЗСУ!

— Ой пані вельможна, пані милостива,— принижено заговорила стара, з низькими уклонами наближаючись до Розалії і догідливо прикладаючись до поділку її сукні,— живу, як собака... Просять люди: допоможи, а як допоможеш, то й женуть у потилицю... А тут зима йде, сама хвора, та ще дітей купа... Дай, панійко, щось стареньке, хоч на Гарасимчика...

Розалія надзвичайно зраділа такому приводові вислати пронозливу Фросю з кімнати.

— Слухай, Фросю,— звеліла вона покоївці,— піди лишень у гардеробну та вибори там щось.

Циганка розсипала подяки й благословення.

— Дай, пані-благодійницо, ручку,— закінчила вона,— дай поворожу... все зніму й розвію — і замову й пристріт, одкрию, хто ворог твій, хто розлучниця твоя! — І, вхопивши руку красуні, вона глянула на лінії долоні, потім перевела свій проникливий погляд на обличчя Розалії й промовила, закивавши головою: — Ой пані, крулево моя, каламутить твоє серце страшна тривога...

— Так, ти вгадала, циганко,' страшна тривога,— перебила її Розалія й заговорила збудженим напівшепотом.— І ти можеш допомогти мені, та тільки ие ворожінням, ні. Постривай, мовчи,— спинила вона циганку,— я знаю: ти хитра чаклунка, тебе не одурить ніхто! Обіцяй, що ти допоможеш мені, і я тебе золотом обсиплю, нічого не пошкодую!

Очі циганки загорілися під навислими патлами кіс.

— Все зроблю! — скрикнула вона гаряче.

— Тихше! — Розалія стиснула її плече й промовила тим же збудженим, швидким шепотом:— Зробиш так, як я тобі скажу,— ніколи тобі не забуду, наміришся виказати...

— Хай мою душу викажуть пеклові нечисті сили!

— Ну дивися ж! Ось тобі записка... сховай, сховай її скоріше! — Розалія тицьнула в руку циганці конвертик. Жадно вхопила циганка пакетика й сховала його за пазуху. Крізь бруд, що вкривав її обличчя, виступили на щоках червоні плями.

— Кому віддати? — промовила вона хрипко, впиваючись у красуню повними дикої злості очима.

— Знаєш наш ліс... Чорний ліс, праворуч од шляху? — казала Розалія, не помічаючи дивного погляду циганки.

— Знаю,

— Так там, на перехресті, галявина... На тій галявині фігура, а коло фігури — дуб старий в дуплом, в те дупло і вкинеш записку.

— І більше нічого? — В голосі циганки почулося деяке розчарування.

— Нічого! — Розалія добула з шифоньєрки два червінці й всунула їх у руку циганці.— Гляди ж, виконаєш — ніколи тебе не забуду.

— Все, все, як сказано.

— Приходь же.

— Прийду, крулево! — В хрипкому голосі циганки почулося щось лиховісне, вона ще раз поцілувала сукшо красуні й поквапно зникла за дверима.

Як тільки «циганка» Уляна минула Маршалківщину й опинилася сама на великому шляху, хода, постать її зразу ж змінилися, вона вирівнялася й швидко піщла вперед... Тепер уже вона не старалася приховати лютість, яка її охопила. Сьогодні вона прийшла в палац з остаточним наміром упевнитися в тому, котра з двох її розлучниця. І от сам випадок видав їй у руки її ворога.

Уляна була впевнена в тому, що записочка, котру вона несла, призначалася Кармелюкові, вона настільки була певна в цьому, що, діставши її від Розалії, не стала навіть випитувати Фросі.

Кілька разів виймала Уляна з пазухи конвертика, повертала його перед очима й з дикою злістю жмакала в руці, неначе то й була саме ота ненависна красуня, котру вона ладна була пошматувати. В записці був увесь вузол таємниці, той вузол був нарешті в її руках, і Уляна не могла його розв’язати! Вона ще, власне, не вирішила, що робити; піти й опустити записку в дуб, як те просила маршалкова, було б занадто безглуздо. їй треба було проникнути в зміст цього послання, дізнатися достеменно, кому його посилається й про що воно трактує.

Уляна догадувалася, що в ньому призначалося побачення коханому, але де? Коли? Як? Саме про це прагнула вона довідатись тепер, щоб з’явитися на це побачення й накрити ніжних голубків.

Треба було прочитати листа. Прочитати міг і солдат, і Андрій, але, по-перше, на це треба було прогаяти занадто багато часу, а по-друге, вони могли передати Кармелюкові, що вона перехопила його листа, тому Уляна вирішила зайти до найближчої корчми й попросити когось із проїжджих прочитати листа.

Швидко йшла вона уздовж шляху; ревнощі, злість, жадоба помети пекли їй серце. Спотворене злобою, замазане обличчя її тепер було страшне.

Уляна не могла мовчати, увесь час з її уст зривались одривчасті прокляття... І коли б хто подивився на неї збоку, то, мабуть, подумав би, що це якась навіжена відьма.

Уляна все йшла вперед, не помічаючи нічого по дорозі; вона підходила вже до корчми, як нараз ступнів за двадцять від неї за спиною почулося торохтіння брички й зараз же гучний окрик: