Слава ЗСУ!

- — Стій!..

Не встигла опам^?ятатися й зупинитися Уляна, як у плече її вп’ялася чиясь залізна рука.

Уляна здригнулась і вся похолола. За спиною своєю вона побачила бурякове, люте обличчя Янчевського.

Відомості, які дістав Янчевський у вітальні маршалка про нові звірячі витівки Кармелюка, в зв’язку з одержаними ще раніше звістками, переконали його в тому, що зграя розбійника не тільки розрослася до страшних розмірів, а й просочилася вже в усі шари населення й загрожує загальним повстанням. Незабаром, либонь, і боротьба з ним стане неможливою, і першими жертвами, напевне, будуть борці...

При цій думці Янчевський позеленів і, сказавши, що не можна гаяти й хвилини, розпрощався з господарями.

Він поспішав до загонів, щоб дати їм потрібні вказівки, а головне, щоб власну персону доручити їхній охороні.

В передпокої догнала Янчевського Фрося й сказала, що до пані з’явилася циганка й що пані з нею замкнулася й дає їй якісь доручення.

Це повідомлення повернуло Янчевського до попереднього настрою: почуття ревності, злості й помсти спалахнули в його серці з колишньою силою й знову спрямували його енергію на розкриття болісної таємниці.

Він заплатив Фросі, попросив її не затримувати циганку, а сам виїхав за околицю й став піджидати циганку на дорозі...

Уляна зразу ж упізнала Янчевського й на тій підставі, що він догнав і схопив її, вона вирішила, що й він упізнав її. Звичайно, одяг і грим дуже змінили її, та, мабуть, цей диявол стежив за нею й ось тепер нагнав.

Трохи далі стояла бричка панова, і в ній сидів здоровенний широкоплечий фурман, озброєний з ніг до голови; їх було двоє, вона — одна, та вибору не було. Уляна шарпнула руку й хотіла була вихопити схований за поясом кинджал, та Янчевський передбачив її рух.

Тікати?! — прохрипів він, уп’явшись з такою силою в плече й руку Уляни, що вона ледве не впала.— Ні, пташко, не вирвешся, а коли ще спробуєш ворухнутися, то я тобі поскручую руки й ноги, а то й підніму на гілку. Відповідай, чого ти ходила в маршалківський палац?..

— Ворожити!..— відповіла Уляна хрипким голосом.

— Ворожити? Знаємо ми ваші ворожіння... Кажи, стара відьмо, від кого прибігала? Чого приходила? — 3 цими словами Янчевський скажено труснув Уляну...— Думаєш, не знаю ваших штучок? Адже з Літина присилав соколик? Ну, кажи ж, а то шкуру спущу!

Та грізний окрик Янчевського не злякав Уляиу, навпаки, при перших же словах його в неї відлягло від серця: вона зрозуміла, що він не впізнав її і прийняв страшну спільницю Кармелюкову за шахраювату циганку, а згадка про якогось сокола з Літина враз навела її на думку, що записка могла бути й не до Кармелюка. У всякому разі, порятунок Уляни був у тій ролі, котру приписав їй Янчевський, в іншому випадку він міг би кинутись її обшукувати, а тоді б з’ясувалося багато чого.

Уляна одразу ж оволоділа собою.

— Ой паночку милостивий,— заговорила вона співуче вдаваним старечим голосом, ловлячи руку Янчевського, щоб піднести її до губів.— Чим же я, бідна, винна, якщо пані кликала мене?

— Ага! Виходить, кликала?

— Кликала, і не раз... усе ворожила...

— На чорнявого? — вибухнув Янчевський* злобним реготом.

— На чорнявого, на чорнявого...

— Ну й що ж... ти носила до нього листи? До Літина бігала?

Очі Янчевського налилися кров’ю, він знову шарпнув Уляну за плече.

— Кажи правду... гляди! Я жартувати не буду!..

— Побий мене бог, паночку, не ходила ще! Що ворожити, то ворожила, і пані все про якогось чорнявого турбувалась, а ходити до нього не ходила й знати його не знаю...

— Ей/не бреши, відьмо! Знаєш ти його, як своїх п’ять пальців... А сьогодні ти чого прибігала?

— Пані закликала поворожити...

— Та й годі?! — Янчевський уп’явся налитими кров’ю очима в обличчя Уляни.

— Ой паночку, нічого я не знала й не відала... Я думала, що ворожити, а пані й не ворожила, а тільки..,

— Що?!

— Дала мені якийсь папірець...

— А, записку до коханчика,— заревів відставний коханець,—де ж вона?

— Ось! — Уляна вийняла з пазухи конвертика й передала його Янчевському.

Жадібно схопив він пакет, розірвав конверта й вийняв записку.

А-а!.. «Стежать... Небезпечно!.. Через два дні!..» — прохрипів він, жмакаючи записочку, й, звернувшись до Уляни, крикнув хрипко: — Куди ж тебе посилала пані,— до Літина?

— Ні, до фігури... Вкинути записочку в дупло дуба...

— Он як! Добре придумали голубчики, ш;об ніхто не догадався.... Так ось чому пані ие хотілося, щоб військо зупинялося коло фігури.