Слава ЗСУ!

Янчевський зловтішно потер руки й звернувся до Уляни:

— Ну, так ось що,— в очах його загорівся лиховісний вогник.— Якщо тобі звеліли вкинути записку в дуба, то доручення передусім треба виконати,—сідай же, відьмо, зі мною в бричку та покажи й мені це місцечко, щоб і я знав, куди мені в разі чого вкидати листи.

Уляні не залишалося нічого, як тільки прийняти запрошення Янчевського.

Він звелів їй сісти поруч з ним і для більшої обережності стиснув Улянину руку в своїй руці.

Бричка покотилася.

Мовчки сиділи одне коло одного обмануті любовники, кожен поринувши в свої думки.

«Так ось чому, пані ясновельможна, не хотілося вам, щоб військо зупинялося коло фігури... Он куди ви їздили кататися!— казав сам собі, задихаючись від злості, Янчевський.— Ага, ми сьогодні перешкодили вам? Що ж діяти, два дні доведеться не бачитися з коханцем... Строк довгий... Хе-хе-хе... Зате вже на третій день поспішите ви, пані, на крилах кохання і як же зрадієте, коли, крім нового амурчика, там зустрінете ще й старого свого коханця!»

Злість душила й Уляну.

Як необачно вона вирішила зразу, що лист призначається Кармелюкові! Тепер ось виявляється, що у вельможної пані є якийсь коханець у Літині, і вона, Уляна, вплуталася через це в таку історію, з якої дай, боже, без лиха виплутатися. Незважаючи на всю свою одвагу, Уляна почувала себе вельми погано поруч з Янчевським; сусідство з ним навіть трохи гамувало її ревнощі й одвертало її думки

в інший бік, та хоч як прикидала Уляна, а вирватися з лабет Янчевського не було можливості.

LXXVIII

Незабаром бричка звернула праворуч на путівець, в’їхала в ліс і спинилася коло фігури.

— Тут? — звернувся Янчевський до Уляни.

— Мабуть, тут... Пані казала, що в дубі є дупло.

— Ну, злазь; гляди ж, якщо тільки збрехала, то на цьому ж дубі тебе повішу!

Янчевський важко зіскочив з брички, не випускаючи руки Уляни, й майже потяг її за собою.

В самої Уляни ноги так похолонули, що вона не могла їх зігнути. А що, коли пані не так розказала або вона сама наплутала? їй здалося, що вона йде щ>аем прірви. Відстань⁴ до дуба була зовсім невелика, але вона видалась Уляні безкінечно довгою.

Аж ось почувся гучний крик Янчевського:

— Так, є!

Уляні відлягло від серця: підвівши очі, вона теж побачила в дубі глибоке й вузьке дупло.

З неприхованою зловтіхою опустив Янчевський на дно дупла записочку, а потім звернувся до Уляни:

— Ну, вельможна пані, а тепер проше до повозу!..

— Що?..-—скрикнула Уляна й, поблідши від страху, втупила в Янчевського ошалілі очі.

— Ну чуєш, відьмо: сідай у бричку! — грізно прикрикнув на неї Демосфен.

Уляна бухнула на коліна й припала до ніг Янчевського.

— Ой паночку милостивий, за що, навіщо? Зглянься... діти малі... відпусти...

— Відпустити? Ха-ха-ха! — злобним сміхом вибухнув Демосфен.— Чл не гадаєш ти, що на дурня напала? Відпустити, щоб ти побігла до маршалкової та розповіла їй про все, що тут сталося?

— Бодай я дітей своїх не побачила, бодай... я...— з сльозами почала була Уляна.

— Мовчи! — перебив її Янчевський, тупнувши злобно логою й крикнув фурманові: — Зв’язати гадюку й кинути на дно брички!

Надвечір повернувся Янчевський в Маршалківщину з ротою москалів і повідомив, що всі інші роти розташувалися вже в лісі, коло фігури. Ця звістка заспокоїла не тільки

товариство, яке зібралося, а й саму Розалію: очевидно, Кармелюк устиг уже дістати записку й завчасно переховався; в противному разі Янчевський зразу ж розповів би якщо не про свою перемогу, то принаймні про те, що він натрапив на слід Кармелюка.

Тим часом Янчевський не казав нічого такого, але був в ударі, жартував, сміявся, залицявся до паненок і до господині дому. «

Розалія теж була надзвичайно жвава: поведінка Янчев* ського остаточно заспокоїла її, і тому, намагаючись загладити враження від своєї несподіваної істерики, вона стара-» лася бути якнайлюб’язнішою і наймилішою...

Одне слово, добрий настрій знову запанував у всьому товаристві, і далі вечір пройшов цілком спокійно й навіть весело.

Рано-вранці всі гості виїхали.

Маршалок хотів також хоч би там що виїхати разом з гістьми й дружиною до Літина, але несподівана хвороба її змусила відмовитися від цього наміру.

Вчора ще весела, жвава, Розалія нараз дуже захворіла* Незважаючи на настійні прохання чоловіка, що тепер саме конче треба їй скоріше переїхати до міста, де всяка допомога напохваті, ■ пані маршалкова остаточно з цим не пого^ дилася, сказавши, що вона ніяк не може рушити з місця-,