Слава ЗСУ!

Янчевський і собі теж поспішив умовити приятеля не турбувати хвору дружину й почекати з від’їздом днів три-: чотири; між іншим, він обіцяв заїхати на той час. Ця люб’язність викликала енергійний протест з боку маршалка: з надзвичайною гарячковістю почав він умовляти приятеля не робити цього, великодушно вказуючи йому на те, що в час, коли вітчизна в біді, треба забувати особисті симпатії, треба турбуватися про безпеку краю й не наражати заради друга на небезпеку свого життя,— воно, мовляв, потрібне батьківщині. .

Янчевський був і здивований, і зворушений таким несподіваним проявом героїзму в полохливого маршалка й з палкою вдячністю дотиснув йому руку, мовивши, що любов до друга така ж священна, як і любов до вітчизни, і що він з такою ж готовністю офірує своє осоружне життя для вірного приятеля й не покине його в біді.

Взагалі того дня всі мешканці маршалківського палацу проявили стільки великодушності й благородства, скільки іншим часом не пощастило б їм проявити і за цілий рік*

Розалія покликала до себе чоловіка і з сльозами на очах стала умовляти його їхати негайно до Києва або до Вар-* шави, обіцяючи, як тільки їй стане краще, зараз же помча-тися слідом за ним.

Тисячу благородних доводів подавала вона на підтвердження свого прохання, між іншим, і той, що останнім часом розбійники спрямували свою лють взагалі проти уряду, а тому від’їзд його, маршалка, не тільки гарантує йому безпеку, а "й з її голови зніме ризик...

— їдь, їдь скоріше, мій ангеле! — закінчила вона з сльозами.— Тривога за життя твоє замучить мене зовсім... Я ніколи не одужаю й не встану, якщо любий мій чоловік зостанеться тут...— Вона схопила руку чоловіка й притиснула її до губів.

. Пропозиція дружини була вельми спокуслива: він міг негайно податися з Янчевським і з російським військом до Літина, а там приєднатися до когось іншого. Два-три дні переїзду — і він буде в безпеці. Але боротьба в серці маршалка тривала не довго: благородство взяло гору над боягузливістю.

— Ні,— скрикнув він гаряче, відриваючи від ніжок дружини повне, зрошене сльозами обличчя,— нехай краще пошматує мене гайдамака, а я тебо по покину!

— Але, Стасю, ангеле мій, тікай, поки є можливість! Твоє життя мені дорожче за моє; і до того ж я виїду слідом за тобою... Прошу тебе!

— Нізащо! — патетично вигукнув маршалок, підводячись з місця.—Якщо мені судилося вмерти, то я вмру тут, коло твоїх ніг, а тоді...— Маршалок махнув рукою й, похитуючись, вийшов з кімнати...

— Дурень! — прошипіла йому вслід Розалія, та робити було нічого.

А втім, душевна рівновага маршалка трохи відновилася завдяки люб’язності ротного командира, що прибув з Яичев-ським: він погодився залишити в садибі поки що роту солдатів під начальством бувалого унтера.

Увечері, як і гадала Розалія, приїхав Рудковський, і це ще збільшило прикрість красуні. Пославшись на хворобу, вона навіть не пустила його й па очі, і весь вечір обмірковувала, як вирватись завтра на побачення.

Наступного дня по обіді Розалія покликала до себе чоловіка й Рудковського й попросила маршалка з’їздити до Літина по лікаря; від душевного хвилювання, пережитого за останній час, Розалія справді поблідла й мала вигляд втомленої; напівтемрява ж кімнати й кволий, завмерлий голос ще дужче посилювали це враження.

— О Єзус-Марія! В тен момент, в тен момент! — перелякався неабияк маршалок.— Та чи не краще нам послати верхівця з листом?

Розалія болісно зітхнула і з зусиллям промовила, затинаючись на кожному слові:

— Хто поїде? В такий час... тільки наполегливістю... силою можна примусити виїхати. Якщо пошлеш хлопа, він засяде в корчмі, а шляхтич утече... та, нарешті, сам лікар не ризикне їхати... Без тебе ніхто не поїде та й тебе самого я боюся пускати. Я просила й пана Рудковського відправитися разом з тобою... Ради бога, інакше я змучуся...

— На край світу! — палко скрикнув Рудковський.—Пан маршалок навіть 'може зостатися... я сам...

— Ні, ні, як так можна! — заперечив маршалок.

— Дорогий мій, поквапся! Я почуваю себе дуже погано!

— Лечу! Спішу перулом! — Стурбований маршалок схопився з місця.— Папо Рудковський, ходімо!

Полегшене зітхання вирвалося в Розалії, коли двері за ними зачинилися.

Як тільки екіпаж з Рудковським і маршалком виїхав

з двору, Розалія звеліла Фросі ні в ..якому разі не турбувати її й, замкнувши зсередини двері своєї опочивальні й будуари, вислизнула непомітно в сад.

Дійшовши до кінця його, вона відімкнула своїм ключем потайну хвіртку й вийшла в поле. Вузька смуга поля відділяла ліс від маріналківської садиби; Розалія майже перебігла цю смугу й зникла в лісі, але за ним ще галявина, одна й друга... а тоді вже фігура...