Слава ЗСУ!

Не пам’ятаючи себе, Розалія бігла, падала від утоми й знову вставала, не усвідомлюючи виразно, чи туди ж вона біжить: одчай утричі збільшив її сили.

Кармелюк уже сидів у землянці, коли Розалія з’явилася в дверях схвильована, розпашіла, з безладно розкиданими пасмами кіс. Вона була в білому капоті, волосся її ледве прикривала мереживна косинка. Груди їй високо здіймалися й здригалися під ударами серця.

І несподівана поява красуні,, і її дивний туалет, і схвильований вигляд одразу ж дали зрозуміти Кармелюкові, що сталося щось надзвичайне.

— Боже мій! Що з пані? Що скоїлося? — скрикнув він, кидаючись до Розалії.

Хвилин зо три вона не могла промовити й слова і тільки глибоко дихала, вхопившись за серце рукою.

Кармелюк обережно підтримав її за.стан.

— Ледве добігла...— із зусиллям промовила нарешті Ро-залія_ч

— Боже!.. Пішки?..

Вона, стверджуючи, кивнула головою й показала Карме-люкові очима па лаву.

Обережно підвів він красуню до ослона й посадив.

— О господи, нарешті! Ти живий, здоровий! — захоплено скрикнула Розалія, стискуючи руки Кармелюка.— Що я витерпіла за ці дні! Я не знала, чи ти одержав записку, чи встиг переховатися?

— Одержав і переховатися встиг. Котрий уже раз ти рятуєш мене, мій ангеле-охоронщо? Та чим же й коли я віддячу тобі за твої турботи? — Кармелюк підніс до своїх уст обидві ручки красуні й припав до них довгим гарячим поцілунком.

— Пожалій себе! От усе, чого я прошу в тебе! — палко мовила Розалія.— Того я й прибігла.сюди, може, з небезпекою для життя,*— казала вона гаряче,— чоловік, Янчевський, Рудковський — усі* стежать за мною! Мені потрібні страшенні зусилля, щоб побачитися з тобою; але це востаннє, якщо ти не вислухаєш і не послухаєш мене.

— Що ж трапилося, на бога?

— Постривай,— перебила його Розалія,— вбито Лопин-ського, Дембицького... Я знаю, це вчинив ти, та я не докоряю тобі за це, але їхня смерть кличе смерть па твою голову.

г— Що ж робити? — Кармелюк стріпнув головою.— Такий мій шлях, папі, така моя доля!

— Спинися, зверни з нього!

— Ні, я заприсягся знищити всіх комісарів і дотримаю свого слова. Або вони, або я,— разом нам не бути в цьому краї!

— О господи! — гірко скрикнула Розалія і в розпачі заломила руки.— Але ж л’и загинеш, вони весь край заповнять військом, вони впіймають тебе! Тебе ждуть тортури, каторга, а може, й смерть.

— Хіба не на те я йшов? Ти ж сама, пані, казала, що моє життя потрібне, для всіх; то чи повинен я тремтіти над ним, як тремтить старий скнара над своєю скринею?

— Але ти не повинен втрачати його марно! — запально перебила його Розалія.— До чого приведе тебе твоя гра? Якщо тобі й пощастить перебити всіх комісарів,— з’являться нові. Ти мусиш примиритися з тим, що є...

Кармелюк пильно глянув на Розалію й відповів суворо:

— Примиритися, пані, я не можу...

Чуйне вухо Розалії вловило сувору холодність, яка прозвучала в голосі Кармелюка.

— Соколе мій,— заговорила вона ніжно й, узявши його за руку, знову посадила коло себе,— ти повинен берегти своє

життя. Слухай,— мовила вона ще ніжніше, вкрадливіше й лагідніше і, не випускаючи Кармелюкової руки з своєї, присунулася зовсім близько до нього,— тікай звідси, я дам тобі грошей, скільки треба, скільки захочеш, тікай на той бік — у Бессарабію, за кордон, та тільки тікай. Ти будеш звідти керувати повстанням, я буду твоєю вірною спільницею, передаватиму листи, накази — все, що ти скажеш, але тільки тікай, поки ще є час.

— Спасибі тобі, пані, за турботу про мене,—схвильовано відповів Кармелюк і потиснув руку Розалії.— Та хто ж піде за мною, коли я сам утечу звідціля? Якщо хоче командир здобути перемогу, він повинен сам іти поперед солдатів.

— Ах, це там, у відкритому бою... Тоді ти й повернешся, а поки що...

— Пані, серце моє, відкритий бій уже почався.

— Єзус-Марія! Та чим же, як мені ублагати тебе? — з щирим жалем скрикнула Розалія.— Та невже ж для тебе твоє життя нічого не варте? Невже ж у тебе немає нічого дорогого, невже ж ти не любиш нікого?

— Ех, що про те згадувати, пані! — 3 грудей Кармелюка вирвалося гірке зітхання.— Хто вийшов на такий шлях, той мусить забувати про щастя.

— Чому? Хто сказав тобі це? — палко промовила Розалія й провадила гаряче: — А хіба всі ті, за кого ти віддаєш своє життя, зреклися свого щастя? Вони ж кохають, одружуються, народжують дітей... Чому ж ти повинен відмовитися від усякої радості? Одна краплина розсудливості — і перед тобою розкриються нове життя, щастя, влада, слава.— Розалія майже притулилася до Кармелюка; він чув пахощі її чарівної голівки й відчував вогонь її тіла крізь прозору тканину, що вкривала її груди й плечі.— Ти знаєш, що затівається кругом,— гаряче говорила красуня,— втечи, сховайся на час, ти можеш вирнути знову під іншим іменем, ніхто не впізнає те- _г бе,— тоді ти повстанеш разом із своїми хлопами й одвоюєш їм законну волю.