Слава ЗСУ!

— Ні, ні! — гаряче відповів Кармелюк.— Все обман, безпорадні мрії!..

Він простяг руку, буцім бажаючи відсторонитися від Розалії, але красуня говорила ще з більшим натхненням, припадаючи до його плеча:

— Відкинь упертість, дай волю розсудливості — тільки так ти можеш допомогти народові і врятувати своє життя!.. Якщо ти не підеш тепер звідси хоч на час, тільки на якийсь час, то через тиждень тебе впіймають, і все діло, яке ти розпочав, загине, а сам ти помреш ганебною смертю на кобилі.

Ох, яка ж сліпота закриває твої очі! Все чекав тебе попереду: слава, влада, любов...

— Ні, ні...— Кармелюк схвильовано вхопився за голову.— Все це не те, пані, не те...

— Невже ж ти й досі не знав радощів життя, що маєш його за ніщо? — наполягала- Розалія, беручи його руки в свої.— Невже ти не любиш нікого? Невже ж ти не знав тої любові, яка вогнем запалює кров, сповнює всесильним безумством душу, котра примушує забувати весь світ?

Розалія вже не говорила, вона шепотіла, задихаючись від пристраот, і вогненний шепіт її, мов палюче дихання, пробігав по обличчю Кармелюка.

— О, збережи ж своє життя хоч для того, щоб зйідати це щастя! Повір мені: другого життя не буде; там чекають нас тільки муки, терзання, туга. Один раз нам дано натішитися щастям,— одштовхувати від себе це щастя безглуздо, гріх...

•— Пані, пані, навіщо ти кажеш мені все це? — з хвилюванням промовив Кармелюк, відчуваючи, що його охоплює якась стихійна сила, що земля тікає з-під його ніг, а голову сповнює гарячий туман...

— Тому, що я люблю тебе! Люблю більше за життя своє! — скрикнула Розалія.

Дві оголені мармурові руки обвилися навколо шиї Кармелюка, і в пориві жагучої пристрасті припала красуня до його грудей... Все зникло в солодкому чаду...

Нараз лісову тишу прорізав різкий крик сови... за ним другий і третій...

LXXIX

Зрада! — грізно скрикнув Кармелюк і вхопив красуню за руки, але при першому погляді на її обличчя він зрозумів, що Розалія не винна ні в чому. Вона була бліда як смерть, очі її з жахом дивилися на Кармелюка.

— Що це означає? — прошепотіла вона ледве чутно.

— Те, що нас вислідили... Треба рятуватися... Вороги тут...

— Невже Янчевський? О негідник! — І вона вся затрепетала.

В цей час крик пролунав знову ще дужчий.

— О боже! Який жах... Ганьба... Узнає чоловік, я загинула... Рятуй, рятуй! — скрикнула від жаху Розалія і вчепилася в руку Кармелюка.

— Стій, пані, не бійся! Не видам!

Кармелюк підхопив однією рукою красуню, а другою

розчинив двері землянки й різко свиснув. За хвилину з’явився вже знайомий Розалії козак.

— Що там? — одривчасто спитав Кармелюк.

— Янчевський коло фігури...

— О Єзус-Марія! Так і є! Пшепадлам! вихопився в Розалії судорожний зойк, і вона майже повисла на руці Кар-мелюка.

— Сам! На Кармелюка він сам не вийде. Мабуть, засідка?

— Ні, батьку, обдивилися; за лісом стоїть тільки його бричка, в ній фурман та лакей.

— Прекрасно! Виходить, або помилився паночок, або жде підмогу. Ну, то ось я, та Андрій, та Гнида, досить нас... і на десятьох... А ти бери скоріше пані на руки та винеси з лісу іншою дорогою до маршалківського саду, та тільки хутко.

— Домчу...

— Прощай, пані! Довірся йому і будь спокійна. Пана Ян-чевського ми'провчимо.

Кармелюк поцілував руку Розалії й передав красуню Го-лолобому на руки.

Розалія не відповіла нічого на слова Кармелюка.

— Скоріше, скоріше! — тільки шепотіла вона і майже непритомна впала на плече козакові.

Гололобий кинувся бігом з своєю ношею по вузькій стежці, що вела від землянки ліворуч, а Кармелюк помчав уперед; два-три стрибки — і він уже був по том бік яру й подався знайомою дорогою до фігури; недалеко від галявини до нього підбігли Андрій і Гнида.

— Піймався, батьку, вовк у пастку! — шепнув радісно Андрій.— Він піджидає когось.

— Та не того, кого побачить! —усміхнувся Кармелюк.— Заходьте, дітки, з двох боків разом, а то щоб не кинувся йогомосць навтікача, як побачить нашу персону! Та передайте Сові й Пацюкові, щоб стерегли шлях далі...

Янчевський стояв не коло фігури, а на узліссі, сховавшись за одне велике дерево. Він жадібно дивився на дорогу, що перетинала галявину, і не чув, і не помічав того, що діялося за його спиною. В записці не було зазначене місце побачена ня, але тому що записки опускалися в дупло дуба, то Янчев-сышй одразу вирішив, що й побачення повинні відбуватися тут же, коло фігури. Та тепер його вже починав мучити сумнів: з півгодини вартував він тут, а тим часом ніхто не з’являвся ні з тої, ні з другої дороги. Правда, в записці не був зазначений час,—на це він згарячу теж не звернув уваги,—' але потім, обміркувавши все і зваживши, прийшов до такого незаперечного висновку, що побачення повинні були відбуватися перед вечірньою годиною, та ось уже й смерклося, а ще ніхто не з’являвся.