Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
«Та чи не перемінили часом місця коханчики і чи не розхворілася справді чарівна Розалія?» — з прикрістю подумав Янчевський і пожалкував, що він у пориві диких ревнощів покинув військо, залишив його, всупереч тому, як обіцяв, без провідника, не вказавши місця, і шалено прискакав сюди тільки з двома челядниками, на хоробрість яких важко було покластися. Правда, Кармелюк діяв у іншій місцевості; але й зустріч з простими хлопами віч-на-віч не обіцяла Янчев-ському нічого приємного. Він хотів був уже вийти з своєї засідки й поспішити до брички, як нараз почув за своєю спиною чийсь насмішкуватий і, як йому здалося, знайомий голос:
— Добрий вечір, куме!
Янчевський хутко оглянувся й помертвів: ступнів за двадцять від нього стояв Кармелюк і злісно посміхався, дивлячись на похололого від жаху ворога. Перший рух Япчевсько-го був — вискочити иа галявину й кинутися до своєї брички, та, оглянувшись, він очманів від страху, побачивши двох гайдамаків, які поспішали до нього з різних боків.
— Сюди! На допомогу! Рятуйте! — закричав Янчевський не своїм голосом,'пустившись усе-таки бігти, але Андрій і Гнида завбачливо заступили йому дорогу...
— Куди ж це ти, пане добродзею? —59 насмішкувато гукнув йому Кармелюк.— Не раз шукав зі мною зустрічі, а тут я сам до тебе йду назустріч, а ти тікаєш! Гай-гай!.. Не по-панському, пане, поводишся!
Янчевський позеленів і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрілив у Кармелюка; та куля пролетіла, мимо, й тільки луна прокотилася лісом. Андрій і Гнида вхопили Янчсвсько-го за руки й роззброїли його. Кармелюк і оком не Моргнув.
—- Свинцевою галушкою пригощаєш, приятелю? — промовив він глузливо.— Ну що ж, гаразд! Іди ж сюди, почоломкаємося, як і годиться давнім знайомим. Гей, панове, підведіть лишень йогомосць, а то в нього чогось ноги хитаються: видно, з бенкету поспішав до нас. Та ви чемненько, попід ручки... отак, сюди, подалі від дороги!
Гнида й Андрій підхопили Янчевського попід руки й потягли його в глибину лісу.
— На допомогу! — спробував був ще закричати Янчевський, та Гнида почастував його таким стусаном у потали^ цю, що слово наполовину застряло Янчевському в горлі.
Годі, стій! — скомандував Кармелюк і сів на колоду, що лежала на землі.
Гнида й Андрій спинилися перед ним; обидва вони важко дихали й були червоні від напруги»
Янчевський же здавався проти них зовсім зеленим; нижня щелепа його неслухняно тряслася, витріщені, мов у рака, очі дивилися на Кармелюка з божевільним жахом, но лобі стікали краплі холодного поту, і хоч він не промовив і слова, та видно було, що жах його дійшов до краю.
— Ну,— повільно промовив Кармелюк, милуючись ганебним виглядом свого ворога,— тепер і побалакаємо щиросердо. Чого ж мовчиш? Чекаєш на своїх посіпак? Щось не дуже спішать!
— Утекли, батьку,— іронічно озвався Андрій.
— Як і ліічитт» вірним папським, посіпакам! —усміхнувся отамаїг.— Виходить, і ждати нам. нічого. Скажи ж тепер, па-не коханий, що б ти зробив зі мною, якби зустрів мене отак у лісі? — промовив він поволі й злостиво, звертаючись до Янчевського.— Дурманом ти вже мене обпоював, на каторгу віддавав, облави на мене робив, димом мене душив, як дикого звіра. Як же мені тепер пошанувати тебе? Чим відчасту-вати? Адже коли б я тепер був на твоєму місці, ти б придумав для мене багато панських ласк. Як же мені, хлопові, бидлові, розбійникові, гідно віддячити тобі, вельможний пане? Нас же троє, а ти один,— можемо уконтентувати твою мосць...
Кармелюк замовк і втупив у Янчевського сповнений холодної злості погляд.
Янчевський здригував; видно було, що коли б Андрій і Гнида пустили його руки, він гримнув би на землю безсилою тушею; та хоч щелепа його дуже тряслася, він мовчав. Зелений, з посинілими губами й витріщеними від жаху очима, він все-таки мовчав і не просив пощади,
^ Гм...— промовив Кармелюк і далі так само поволі й нещадно спокійно, смакуючи враження від своїх фраз,— ка-Жй ж, як мені пошанувати тебе?> Чи розірвати тебе помія^ двох дерев, чи посадити на палю, чи підняти вище простих хлопів, на вершину дерева, як і годиться уродзоному. шляхтичеві? А може, «пощадивши» твоє панське тіло, закапати тебе просто живцем в яму? Ну, вибирай же, що тобі більше до душі! Я радий догодити тобі й відплатити за твоє частування на хрестинах... Пам’ятаєш?
Собака! — з зусиллям прохрипів Янчевський.— Не втечеш од шибениці.
Мовчи, падло! — гнівно крикнув Андрій і замахнувся
шаблею над головою Янчевського, але Кармелюк рухом руки спинив його. Від образи обличчя його почервоніло; він швидко встав і спинився перед Яичевським.
