Слава ЗСУ!

— Чекайте! — крикнув він розбійникам і грізно звернувся до Янчевського, який не спускав з нього своїх переляканих очей: — Підлий хаме! Ти всяк шукав моєї смерті, ти обманом, обпоївши мене дурманом, скрутив мене й віддав на каторгу, ти виходив на мене, як на вовка, з сотнями челядників і нагоничів, у печері ти душив мене димом, ти замучив на смерть мою нещасну дружину, ти катуєш моїх безневинних дітей,— за це вже ти гідний страшної смерті. Але я, хлоп, розбійник, чуєш ти, панське падло? — І Кармелюк ткнув піхвами шаблі Янчевському в зуби.— Я не хочу об тебе бруднити клинка доброї шаблі і дарую тобі за свої кривди твоє підле життя. Але ж ти влаштував прокляту комісію і під виглядом розшуку розбійників загониш на каторгу ні в чому не винних людей,— за це ти підлягаєш такій карі, яку тільки можуть вигадати чорти на дні пекла для проклятого богом Іуди! Хлопці, вирішуйте ж ви, чого заслужив цей виродок?

— Смерті! — скрикнули разом Андрій і Гнида.

— Та чого з ним, батьку, довго панькатися? — спокійно

сказав Гнида.—Підняти його на поясі; пояс у мене міцний, витримає. V

І послужливий хлопець скинув із себе довгого пояса й, зав’язавши на ньому петлю, закинув її на шию Янчевському.

Янчевський вислизнув із рук Андрія й гримнувся на коліна...

Кармелюк з, огидою глянув на лежачого на землі ворога й після хвилинного вагання звернувся до своїх товаришів:

_ч — Ні, братове, смерть для нього занадто велика ласка. Нехай зостається жити, пес, на посміховисько всьому панству та нехай тепер розповідає всім, як розправився з Кар-мелюком. ,

, Кармелюк підійшов до Янчевського, їдо плазом лежав на землі, й крикнув йому, копнувши нещасного презуса в обличчя чоботом: '

— Чи чуєш ти мене, пане презусе, га?

Відповіді не було.

— Підведіть його! — звелів отаман.

Гайдамаки підхопили під руки Янчевського, що лежав ницьма, й на Кармелюка глянуло мертвотно-сіре обличчя з каламутними, нерухомими очима.

— Слухай, ти,—"казав далі Кармелюк,— ти по справедли--

вості заслужив смертної кари, та я дарую тобі життя,—принаймні цього разу,— але пам’ятай, що коли ти не облишиш чинити кривду, не перестанеш мучити людей, не залишиш назавжди свою комісію, то знайду тебе й на дні морському, я або друзі мої, і вже тоді придумаємо таку тобі кару, якій позаздрять і чорти в пеклі! І щоб ти знав, як то лежати під канчуками тим нещасним, котрих ти шмагаєш на смерть, то ми покропимо як слід і твою шкуру. Гей, хлопці, всипте йому канчуків,добрих по сотні з обох боків!

— Гаразд, батьку! — захоплено відгукнулися Андрій і Гнида і взялися до екзекуції...

— Годі! Буде з нього! — спинив_ч старанних виконавців кари Кармелюк.— Гляди, ще здохне... Нехай краще чухається по суботах... Підведіть лишень його та влийте в рот горілки!

Підвели непритомного Япчовського під руки, облили йому голову холодною водою, а в рот влили горілки... Після кількох ковтків він опритомнів, але не міг не те що кричати, а навіть стогнати... і тільки з неймовірним зусиллям переводив хрипке із свистом дихання...

— Ото чи бачиш, мій пане дорогий, які солодкі ці канчуки, а ти ж даєш їх кожному по дві й по три порції! — сказав Кармелюк.— Нічого, витримаєш... Здоров’я в тебе, як у бика... Загоїться... Ще, либонь, і приховувати будеш, що куми охрестили. А цього не треба... Так от іще візьми па-м’яткового: довгі в тебе дуже вуха... схожі -на ослячі... та й ніс неначе закандзюбився... треба виправити...

Ледве чи усвідомлював Янчевський, що казав йому Кармелюк: голова йому звисала на груди... Та й Кармелюк не примушував довго вдумуватися свого клієнта, а вийняв короткий запоясник і трьома помахами одрізав Янчевському вуха й кінчика носа...

Коли маршалок і Рудковський примчали на Маршалків-щииу з лікарем, то застали Розалію справді хвору. Її всю трясло й підкидало на ліжку; вона не могла сказати розбірливо й двох слів і тільки дивилася на всіх божевільними очима, іноді викрикуючи: «Я загинула! Рятуй, рятуй мене!>> —, Врятую, врятую, моє серце! — плаксиво мовив при цьому маршалок і припадав до гарячої руки Розалії; та тільки Розалії потрапляло на очі масне чоловікове обличчя, скривлене жалісливою гримасою, вона дико скрикувала й одкида-" лася на край ліжка.

Пан консилярж⁶⁰ звелів усім дати спокій хворій, напоїти її малиною й покласти їй на голову криічи, а сам скоріше подався до Літина, люб’язно сказавши панові маршалкові, що в його дружини гарячка...

~3а таких умов їхати кудись було зовсім неможливо; маршалкові довелося зостатися дома; Рудковський заявив також, що нізащо не покине пані й зостанеться на Маршал-ківщині аж до одужання мосці королеви., Добрий чоловік, зворушений такою прихильністю до його дружини, сердечно обняв Рудковського й, просльозившись у нього на плечі, урочисто заявив, що коли йому судилося зостатися живим, то він ніколи, ніколи не забуде цієї товариської послуги.

---

 60 Лікар (польсьп.).