Слава ЗСУ!

А втім, наступного дня надвечір Розалія прийшла до пам’яті. З розмов осіб, які її оточували, вона зрозуміла, що ніхто не знає нічого про її короткочасну відсутність, і це вже дуже заспокоїло її й повернуло їй звичайне її самовладання. На ранок у панському дворі поширилася жахлива чутка, що управитель Хойнацького, який проїжджав учора вранці через маршалківський ліс, підібрав па дорозі побитого мало не до смерті папа Яичсвського з одрізаними вухами й носом, майже без ознак життя, й одвіз його до Літина, і хоч йому там і дали потрібну допомогу, та все-таки Янчев-ський дуже хворий і майже не опритомнює.

«О, то бардзо похвально, що йому не спало на думку привезти його сюди»,— подумав сам собі маршалок і додав уголос, звернувшись до Рудковського:

— Нещасний Фелікс! Він за будь-яку ціну хотів повернутися до нас — допомогти мені охороняти мою дорогу Розгоню. Я вмовляв його, в ім’я нашої святої дружби, не робити цього, не наражати себе на небезпеку, але він не послухав, і ось...— маршалок підвів очі д’горі й розвів руками.

— Дешево відбувся! — сухо' додав Рудковський.— Пан Янчевський повинен пам’ятати, що він уже старий і що йому не вганятися за розбійником; але він, всупереч усьому, прагне зберегти за собою титул охоронця всіх * дам. Ну що ж, треба все-таки дякувати гайдамаці за ласку, хоч, як видно, він ставився до нашого презуса з цілковитим презирством, якщо обмежився тільки такою ганебною карою.

Пан маршалок нічого не заперечив на пиховиті слова молодого шляхтича... -

Не встигла сенсаційна звістка облетіти весь двір, як балакуча Фрося розповіла про неї пані. Розалія вислухала її мовчки й глибоко задумалася...

LXXX

Повернувшись тієї ж ночі до свого табору, котрий становив собою центральне місце збору всіх ватаг, Кармелюк застав усіх розбійників трохи збентежених. Виявилося, що полк, який прибув з Кам’янця й вирушив був з Янчевським на пошуки розбійників, розташувався саме в цій місцевості й щодня висилає на рекогносцировку сильні загони, отже, так і дивись, може натрапити й на їхній табір.

Чи завівся в нас дезертир, новий іуда, чи старий пес Янчевський сам винюхав,— закінчив Дмитро,— а ^тільки діло погане, чиста блокада! Так і кружляє кругом нас сарана, а цьому супостатові Янчевському тут усі ходи відомі.

— Ну, щодо Янчевського, то він уже не скоро на допомогу до війська з’явиться,— зауважив з усмішкою Андрій.— Оперіщили ми йому спину до кісток та й вуха і кінчика носа одрізали для помітки, виходить, — потаврували...

— Як? Що?.. Коли?! — скрикнули разом усі ватажки загонів, оточивши Кармелюка.

Кармелюк неохоче розповів історію покарання Демосфена, сказавши, що він натрапив на нього випадково в лісі. Розповідь Кармелюка викликала надзвичайне збудження серед ватажків загонів і всіх гайдамаків.

Таку новину не гріх і сприснути, отамане! —з захватом вигукнув Дмитро, вдаривши шапкою об землю.— Звели відкрити барило меду, є добрий.

Передусім діло, рруже, а потім не дамо спуску й медові,— сказав Кармелюк.

— Слушно,—погодився Дмитро.

— Ну, то от скажй, чи всі наші зібралися?

Вважай, що всі, от тільки Хоздодат з хлопцями не вернувся.

Хоздодат?.. Так, так, він же куди поїхав?

— У Кальну Деражню послав ти його, пане отамане, з гостинцем до пана Сливинського...

Так, так...— Кармелюк у задумі провів рукою по чолі. Назва села, яке згадав Дмитро, викликала в його пам’яті дорогий спогад, і серце його болісно занило. Він провів рукою по голові, немов бажаючи відігнати смуток, що • налетів на нього, й промовив уголос: — То, кажеш, не повернувся ще?

Ні.

— Не попався б попенко!

— Де там йому попастися: він же в тих лісах, як риба у воді, з ним же й хлопців три найкращих, надійних...

— Гм... так. А чого ж це я не бачу отаманші... вона ж з тобою була?

— Та от, вийшло діло,— Дмитро розвів руками.— По тому, як ми почастували Дембицького, то надумали з отаманшею одним махом порішити й пана Бойка, тим більше що — жироїд, а він же недалеко, всього верст за двадцять від Дембицького. Ну, вирушили; виявилося, що сей пан комісар того ж дня з усіма своїми тельбухами з села драпака дав... Забрали в нього все, що можна було, та й повернулися з хлопцями додому... А отаманша й відділилася від нас десь з півдороги, сказала, що треба їй до одного бидла зайти,— корчмар він, чи що, у Вівсяниках, ну, либонь, хотіла його про щось розпитати... Я й казав, щоб не йшла вона, та де там, і слухати не схотіла!

— А давно ти повернувся? — перебив його Кармелюк,

— Позавчора.