Слава ЗСУ!

— Погано! — Кармелюк на хвилину задумався, прикидань чи в умі відстань од Вівсяників до нового табору, й знову промовив уголос: — Погано! Повинна б уже тут бути.

— Я й сам так думаю, чи не попалася де? — погодився й Дмитро.

— Треба виручати,, вона ж товариш вірний...

— Душа, а не товариш! — гаряче обізвалися гайдамаки, які стовпилися коло Кармелюка.

— За отаманшу голови!

— Спасибі, братове,— схвильовано відповів Кармелюк. Хоч за останній час його стосунки з Уляною дійшли до ворожої холодності, та в усякому разі вона була не тільки його коханкою, а й вірним товаришем, і він вважав за перший свій обов’язок урятувати цю жінку, яка стільки разів доводила йому свою дику любов і свою собачу відданість.— Спасибі, братове,— сказав він ще раз.— Ну, та про це ще поговоримо вранці, а справа тільки в тому, що вирушати, виходить, з табору зараз не можна.

— Ніяк не можна, батьку,— погодився Дмитро,— тут же Вч нас і скарбниця, і всякий фураж,— не покинути ж обоз! Знову ж таки і всіх людей зараз вивести важко...

— А скільки москалів?

— Та сила-силенна, мало не цілий полк... ^

— Гм... так би мовити, душ по десять на брата? Ну що ж, позиція в нас добра, в разі чого, то й облогу витримаємо,— через болото ж ніякий диявол, не вкусить, а з лісу загородимося та в разі чого навалимо дерева, зробимо засіку, в нас є на всякий випадок для відступу й своя гребля.

— Якщо тільки не займуть її...— докинув Андрій.

— Ну, про неї тільки ми знаємо, навіть із селян ніхто не знає! — заперечив Кармелюк.— Та це ж усе тільки на всякий випадок, а річ у тому, що треба москалів звідціля виманити. Вони ж без Янчевського блукають у нашому краї, мов сліпі. Треба, щоб Кармелюк для них об’явився в іншому місці і щоб командирові про те доповіли вірні люди. Все це ми зорудуємо завтра. На тебе надія, брате,-— звернувся, він до Дмитра.

— Чудово! Упораємо діло в акураті, отамане! — радісно відгукнувся Дмитро.

— Отож-то. Йоржа з хвоста не проковтнуть! А тепер, щоправда, не гріх дати роботу й зубам та й спочивати! — закінчив Кармелюк.

Після товариської вечері, яка супроводжувалася веселою розмовою й дружною миятикото, всі розійшлися спати. Для більшої бозпеки розставили по всіх пунктах подвійну варту, і в таборі запанувала цілковита тиша. Кармелюк теж ліг; він був дуже втомлений і йому давно вже треба було б відпочити, та, скільки він не перевертався з боку на бій, все йому не вдавалося заснути. Не небезпечне становище турбувало його,— цього разу він почував себе спокійніше й певніше, аніж коли б то не було,— але його гризли глухе невдоволення собою .й безпричинна туга, гризли й не давали йому заснути. Розпеченими голками вп’ялося в його серце й мозок останнє побачення з красунею, та не захоплення викликало воно в його душі, а якесь важко почуття, немов болісну млость після чаду. Образ красуні якось роздвоївся в його уяві: з одного боку, він бачив чарівну жінку, яка пристрасно покохала його, з другого — з-за цього образу виступала запекла папі й полька.

«Еге ж, саме пані й полька,— от і розгадка незрозумілої поведінки красуні: вона рятує мене, перестерігає про небезпеку, чарує — все для того, щоб перевести в свій стан. їй треба проводиря для шляхетської справи, а свобода хлопів місточок, по якому пані гадає перевести мене... Ні, жартуєш, красуне! Кармелюк ласки купує, але душі за них не продає! От що про Бессарабію й Молдавію казала на той випадок, що діло кінчив би, щоб там сховатися, купити й зажити вільно,—це резон... Тільки далеко від рідного краю тужно... ой, як тужно! При такій нудьзі тільки ангел небесний міг би навіяти спокій... але не вона! Ні, ні, не вона!»

«Але вона ж любить тебе! — неначе вдарив йому в вухо інший голос.— Любить і довела це: попереджала про небезпеку, виказувала панські плани й посланців... нарешті, вона сама нещасна... Та чи правда ж? Ой, щось серце чує, що ні!

Чого б їй так гаряче стояти за панське повстання? Адже коли їй пани набридли, то вона повинна була б їх ненавидіти... а вона... А втім, могла звикнути до панських розкошів, запаніти... Навіщо вона мене так гаряче просила стати за панів?.. Навіть обіцяла мені шляхетство! Ех, любить і соромиться цієї любові! А, плювати я хочу на ваше шляхетство! Не підійму я за вас, мосці панове, не те що шаблі, а й пальця!»

Кармелюк сердито стукнув кулаком і перевернувся на другий бік. Та й цей енергійний рух не полегшив глухої досади, котра, мов миша, все шкреблася й шкреблася в його серці.

«Так чому ж він досадує, на кого й на що? — думав про себе в третій особі Кармелюк.— Сп’янила його краля, зачарувала, ну й що ж із того? Сп’янила на хвилину, чого ж про те згадувати? Ні, йому було прикро, що спокусливій красуні вдалося хоч на час ввести його в оману і впевнити в своїй відданості хлопам...»