Слава ЗСУ!

Він сердито плюнув убік і перевернувся на спину, заклавши руки під голову. Нудна туга поволі виповзла з його серця й пригнітила йому груди... «Чого ж треба йому? — думав далі Кармелюк.—Душі чистої, ласки-дружньої, серця вірного?— зла усмішка скривила йому губи.— Якраз саме розбійникові думати про це! Бери, що пливе під руку,—от і все!»

Та грубе завершення думки не знайшло відгуку в серці отамана. Перед його очима постали обидві ланки, які були близько біля нього: страшна розбійниця Уляна з своєю не-поділеною, але пристрасною й дикою любов’ю, і красуня пані, вкрадлива й спокуслива, мов змія, але й невірна, як гадюка... Кожна з них знала тільки свою пристрасть і свої особисті інтереси, й кожна по-своєму намагалася одірвати Кармелюка від його діяльності й примусити його жити тільки для її кохання... Неприємне почуття піднялося в грудях Кармелюка при спогаді про цих жінок. Навіть у їхній жагучій любові не вистачало жіночості й ласки, які втихомирювали б схвильовану, бунтівливу душу отамана. ⁴

«Друга, душі чистої й ніжної,—ось чого бракує тобі»,— знову спливла тужлива думка...

Вона спливла без слів і без образу, але зразу ж сповнила серце його почуттям смутку й самотності і понесла думки Кармелюкові до тихого будиночка, до світлиці, осяяної сутінковим: світлом лампади, до дівочої голівки, схиленої над книжкою біля вікна... І при одному цьому спогаді тихий спокій розлився в' душі Кармелюка... Слова Олесі, її рухи, усмішка її і вся вона з навколишнім оточенням постали перед ним, як живі; якийсь вкрадливий голос ніби шепнув йому, що дівчина тільки й думає про отамана. Йому нестримно захотілося поскакати туди й поринути хоч на один день у той тихий, чарівливий світ. Але зараз же злість і презирство до себе закипіли в серці Кармелюка.

— Цить, вовче неситий,— проричав він крізь зуби й сильно гупнув себе в груди кулаком,— над тихою хатою нехай витають святі ангели, а, ти, гайдамако, виймай свого ножа та кінчай, що почав! — Він простяг руку до пляшки з горілкою, що стояла недалеко, й, припавши до неї губами, випив майже все до дна, насунув на очі шапку, закутався дужче в кирею й заснув нарешті важким, болісним сном.

Райок приніс із собою багато клопоту. Ще до світанку вирядив отаматт Дмитра з частиною ватаги, давши їм перед тим докладні інструкції, як ошукати й одвернути москалів, сам же пішов оглядати місцевість, бо ухвалено було поки що залишити ядрові ватаги на своєму місці. На деяких дільницях лісу Кармелюк звелів прокопати рови, на інших — навалити стовбурів дерева, на третіх — довиконувати й накрити гілляками й листям ями. Потім він оглянув потайну греблю, яку проклали гайдамаки через непролазні болота, що прилягали до табору з іншого боку, поставив тут вірних людей і повернувся назад.

Весь час отаман діяв бадьоро й енергійно, але разом з тим невдоволення й туга, які насунулися на нього вчора, не залишали його й сьогодні. Повернувшись до табору, він одря-див Ониська з кількома хлопцями у Вівсяники розвідати там про долю, яка спіткала Уляну, й знову подався оглядати всі роботи, намагаючись посиленими турботами заглушити тугу, що гризла його серце. Ввечері, коли гайдамаки дібралися коло вогнищ на вечерю, Кармелюк несподівано почув радісний крик і гамір, що наближався до того місця, де вік сидів з Андрієм, дядьком Явтухом та іншими більш довіреними особами.

— Що там таке? — здивовано спитав Кармелюк.

Андрій миттю зірвався з місця й за дві хвилини повернувся радий, сяючи й махаючи здалека шапкою.

— Отаманша вернулася, батьку! — закричав він, ще бі-жучи.— Та ось вона й сама!

Всі посхоплювалися з місць. Справді, з-за дерев доказалася юрба розбійників, попереду йшла Уляна. Ту мить товариші оточили отаманшу.

— Де була? Що трапилося? Як попалася? — засипав Кармелюк запитаннями свою колишню коханку.

— Янчевський упіймав,— відповіла Уляна.

— Янчевський? — скрикнув Кармелюк, а за ним ї всі інші.— Коли ж? Як?

— Днів три тому...— і Уляна розповіла про свою зустріч з Янчевським, промовчавши про те, чому й де нагнав він її...

— Та як же ти втекла від нього? Як вирвалася, нещасна? Куди відпровадив він тебе? Катував? Допитував? — заговорили всі зразу.

— Не катував, бо, на щастя, не впізнав мене. Я наділа вбрання циганки й хотіла під виглядом ворожки пробратися у Вівсяники й довідатись від челяді, де проживає тепер Яи-чевський, а тут він якраз по дорозі і схопив мене, мабуть щось запідозрив у мені; хотів обшукувати, та врятував бог,— поспішав він кудись; завіз мене в село, в холодну вкинув, приставив сторожів і звелів стерегти, щоб я нікуди не втекла. Обіцяв приїхати. Почала я обдивлятися, як би втекти,— не можна: під вікнами й коло дверей вартові. Два дні пробувала я їх підкупити,— гроші в мене були... Де там! І не слухали... На -третій день попався один згідливіший за тих... узяв, що в мене було, й випустив мене. Ну ж тепер попадеться мені собака Янчевський, все ж я доберуся до нього!