Слава ЗСУ!

— Йому вже заплачено, друже, з лишком! — усміхнувся Кармелюк.

— Як? Ти впіймав його?

^ І щедрб почастував,— віддячив за хрестини!

— Пам’ятатиме тепер не тільки до нових віників, а й до самої смерті,— із сміхом докинув Андрій.

Кармелюк розповів Уляні, яким ганебним способом покарав він Демосфена.

—- Мало! — похмуро сказала на це Уляна, вислухавши розповідь отамана.— А де ж ти піймав його?

— Сам на мене напоровся. їхав з двома челядниками в бричці,

— Гм...— відкашлялась Уляна, але більше не спитала нічого.

Ніч минула без тривоги. Наступного дня розвідники принесли звістку, що москалі все ще стоять у цій місцевості. Кармелюк ще заповзятіше заходився укріплювати табір. Він навмисне старався якнайменше залишатися разом з Уліяною: поява її в таборі ще більше ускладнила його душевний настрій. А. втім, Уляна трималася на віддалі й не приставала до Кармелюка з своєю любов’ю; похмура, мовчазна, вона тільки поглядом стежила за ним, і той погляд, який знаходив Кармелюка скрізь, породжував у ньому тяжке, болісне почуття. Він навмисне доручив Уляні піти в далеку частину лісу наглядати там за спорудженням укріплень, а сам обійшов приступніші пункти. Уже наближався вечір, коли Кармелюк повернувся назад.

Перший йому назустріч попався Хоздодат.

— А, пане писарю! — радісно привітав його Кармелюк.— Вернувся!.. Ну що? Все гаразд?..

— Слава-богу, що натрапив зразу на тебе, пане отамане!

— А чого так негайно я потрібен? Хіба щось сталося?

— Нічого, а тільки я з кралею приїхав, гідною пісні Соломона... Дожидає твою милість.

— З кралею? — Кармелюк затнувся й почервонів. «Невже вона ризикнула сюди? Як? Виходить, шпигує?..» — спливли в нього в голові думки.— Але з якою ж? — із зусиллям до^ кінчив він фразу.

— Та з попівною Одесою з Деражпї, отця Михайла дочкою. Па дорозі її зустрів, одна до тебе їхала натачанкою... Як уздрів її, то й сам злякався: кругом москалі іти шпорять та й наш брат, гайдамака, ну...

— Та де ж вона? Веди скоріше! — перебив його Кармелюк і нараз відчув, як серце його стислося від гарячої радості й надії.

— А там під горою... дожидає...

— То чого ж ти ще базікаєш?! — скрикнув Кармелюк і, не чекаючи свого секретаря, сам кинувся вперед.

LXXXI

— Ач, жінки!—иевдоволеио пробурчав “Дмитро, коли Кармелюк і Хоздодат зникли в глибині лісу.— Ну й липнуть же вони до отамана — як мухи до меду. Просто одбою немає, як од бліх...

— Тільки голову батькові морочать...— понуро обізвався Андрій.

— Що морочать, то морочать, правда,— на те ж і створена жінка!.. Та це б іще не біда, а діло в тому, що куди жінка носа суне, та ще й не одна, то там уже не жди добра. Скрутять вони голову отаманові!

— Борони боже!

Обидва замовкли. В цей час у глибині лісу показалася з-за дерев Уляна. . •

— Онде, одна праворуч, друга ліворуч,— сердито пробурчав Дмитро, скоса глянувши в бік отаманші, яка наближалася до них.

— Коли б не дізналася,— прошепотів Андрій.

— А чого з ними церемонитися? Якби на мене — взяв би я їх усіх за коси та одну об одну фронтами, поки б носи всі ке порозквашували,--і шабаш! Струнко! Знай свою чергу! Верховодити ні одна не смій...

— Не всяку й за коси візьмеш...

— Всяку!.. Хоч би вона й під хмарами сиділа... однаково жінка...— Дмитро сердито плюнув.— Отак плюнути й розтерти. От і все!

До них швидко підійшла Уляна. Кілька слів Дмитрових долетіли до неї, і вона одразу догадалася, що ця розмова так чи інакше зачіпає також і її.

— Про що це ви розмовляли? — спитала вона.

— Та так, ні про що...— поспішив недбало відповісти Андрій.

— Про якусь ланку, я чула.

— А хоч би й про жінку,— огризнувся Дмитро,— хіба в нас монастир, що про жінок і говорити заборонено?

— Про яку? — наполягала Уляна.

— Та чого ти до мене пристала? Тобі що до того? Піп ти мені, чи що?

— Не скажеш, то й не треба,— промовила Уляна холодним, лиховісним тоном і, відійшовши вбік, сіла на пеньку.

Дмитро уважно глянув на її обличчя й серйозно похитав головою.

— Ех, пані отаманшо, дурієш ти...

— Навчи розуму.

— Покинь, кажу!..

Губи Уляйі скривила зла усмішка.

— Скоро покину! — відповіла вона спокійним, загрозливим тоном.

Олеся в цей час сиділа в глухому кутку зарослої лісом ущелини.

Щоб оберегти дівчину від можливих прикрощів, Хоздодат поставив недалеко від неї двох гайдамаків.

На плечі дівчини був накинутий простенький салоцчик, запнута вона була біленькою хусточкою, і в цьому простенькому вбранні вона здавалася ще кращою й молодшою. Вона була бліда й схвильована, але це надавало її обличчю ще більшої одухотвореності.