Слава ЗСУ!

Холодне проміння осіннього сонця, що сідало за обрій, вилискувало на золотисто-пурпурових верховіттях лісу, який спускався з трьох боків до самої долини. Оточена цією величною декорацією, самотна молода дівчина справляла зворушливе враження.

Кармелюк уже здаля впізнав її, і надзвичайна, майже батьківська ніжність одразу сповнила його серце. Він добіг

до Олесі, вхопив її за обидві руки й промовив, захлинаючись від радості.

— Панно, голубко моя, яким чином прибула ти сюди?

Ніжний, рум’янець з’явився на блідому личку дівчини, коли

вона побачила Кармелюка.

— Я найняла з дому підводу, достеменно не знала, де йо-гомосць, думала — люди покажуть, та ось, на щастя, зустрілася з паном богословом, і він на своїй підводі підвіз мене сюди.

— Та, боже мій, як же відпустив тебе батюшка?

Мене ніхто не відпускав. Я поїхала сама.

— Дитя моє, подумай тільки, що могло спіткати тебе? Як ти могла зважитися?

— Ах, що казати про мене,— перебила його Олеся навіть з деякою досадою.— Мені треба було тебе попередити: батько привіз жахливі вісті. Я спочатку хотіла послати листа, але як, куди, ким? І я зважилася поїхати сама. Отамане, ті-* кай скоріше відціля: москалі знають місце твого сховища й знають, де та гребля, яку ти проклав у болотах!.. Та ти не слухаєш мене? — промовила вона гірко, придивляючись до схвильованого обличчя отамана.

— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила нас. Не турбуйся, ми так ошукаємо москалів, як і куцому не снилося. Пане писарю,— звернувся він до Хоздодата,— відпусти людей, а сам побудь па сторожі, щоб не наскочив хто.

Хоздодат хитнув багатозначно головою і зник з гайдамаками у лісі.

— Не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти звістила, і за те, що зважилась па безумну одвагу й приїхала сюди,— мовив тихо Кармелюк, не випускаючи рук дівчини.— Ох, пан^ по, зіронько моя ясна, якби ти знала, що ти робиш з* моєю душею! — Глибоке зітхання вирвалося з грудей отамана, й сумна тінь набігла на його обличчя.— І радісно мені тебе бачити, так радісно, що й казати про те не вмію, а разом із тим і невимовна мука розриває серце.

Олеся підвела на нього злякані очі й поблідла.

— Еге ж, пекельна мука,— поривчасто казав далі Карме-* люк.— Коли отак сидиш у корчмі, в бруді, напівп’яний, і на-+ вкруги тебе такі ж самі п’яні, злі обличчя, а кругом —* дикий сміх, та лайка, та неподобні жарти, то в тому хмільному чаду й не помічаєш свого бруду й накипілої на серці крові! А от_: як побачу тебе, чисту, святу, то й відчую відразу, що Каїн я, Марко Проклятий^6І, звір неситий, що мені немає ні прощен^ ня, ані поради. Що ніколи вже не жити мені людським

життям. І така мука виринає тоді з дна душі, така туга за* щемить у серці... Ех!..

Він не доказав, махнув рукою й присів проти Олесі на камені.

— Не Каїн ти, не звір! Ти заступник наш,— із зойком вирвалося в Олесі; вона затулила обличчя руками, й плечі її задрижали.

— Жалієш мене?..-—тихо промовив Кармелюк, сумно дивлячись на дівчину, і відчув, що якась грудка застряла в нього в грудях і до болю затруднила дихання.

Більше ніж душу свою жалію! — гаряче відповіла Олеся й, відірвавши руки від зрошеного сльозами обличчя, судорожно стиснула їх.— Серце б своє розірвала, життя віддала б!

— Ангеле мій! Сонечко моє ясне! — скрикнув Кармелюк і гаряче стиснув руки дівчини.— Та чи вартий я, весь у бруді й крові, чи вартий я, проклятий богом, хоч єдиної твоєї чистої сльози?

— Не кажи так,— перебила його сповнена жахом Олеся.— Треба всіх жаліти!

— Заступнице моя рідна, втішити хочеш?.. А якби ти знала... Я ж останнім часом і кров проливати почав... Не витримав! Помста сп’янила й за людей, і за себе.., Але ти встала?.. Іти хочеш?.. Чекай-но! Подаруй мені ще хвилинку... Я ж сам-самісінький у гамірливому натовпі... а як це тяжко, якби ти знала! — Кармелюк придушив зітхання.— Ото тільки як побачу тебе, то неначе сонце зійде в моєму серці...— Він узяв обидві руки дівчини й, притулившись до них чолом, промовив зовсім тихо: —- І гояться рани, й віра воскресає... І хотілося б слухати тебе, забути про все та так і заснути, заніміти навіки.

—■ Боже мій, боже! — немов простогнала Олеся, сідаючи на камінь.— Чого ж ти до нас не приїхав? А я ждала, виглядала...

— Хіба є в мене своя воля? Крутять мною вихор і завірюха, жбурляють з боку в бік... Полюють на мене, цькують псами пани... Та й нащо шматувати своє серце?.. Полетиш до вас, наче в святій воді обмиєш душу свою й не знаєш потім: чи в прірву сторч головою кинутися, чи пірнути знову в це пекельне життя? Е, та що це я все про себе та про себе... Налив гіркої, то й треба випити до дна!