Слава ЗСУ!

Олеся поклала свою тремтячу руку на стиснутий кулак Кармелюка й промовила тихо:

Не будь жорстокий, зайвої крові не проливай!.. Прости,

що я, дурна, кажу тобі так... Чому ти зовсім не той, що був раніше? Що сталося з тобою?

— Був бенкет, а тепер настало похмілля, та й невеселі

думи навалилися каменем на серце, і коли немає з ким поділитися ні горем, ні думами, коли знемагаєш сам-самісінь-кий у цілому світі, тоді й мука не під силу стає,, й розпач холодом охоплює душу. /

— Хіба в тебе немає ні одного друга, ні однієї близької дорогої душі? — спитала Олеся так тихо, що й сама не розчула своїх слів, але Кармелюк зрозумів їх і, взявши в руки холодну тремтячу руку дівчини, стиснув її в своїх могутніх долонях.

— Друзів до чарки в мене багато, а до серця, до душі нема й одпого... Ех, проклятий я, проклятий! — вирвалося в нього із зойком одчаю.— Сам-самісінький з безпросвітною тугою...

— Ні, ти по сам.— Олеся зашарілась.— Я присягаюся...— та хвилювання урвало їй мову.

— Сам, скрізь сам,— прхмуро казав далі Кармелюк,-* і б’юся як риба об лід, і загину або під кулями, або під шпіцрутенами,— однаково сам. От тільки як з тобою сиджу, то здається, що є і в мене рідна душа... Е, та що там! Вовкові — вовче життя!

— Що ти? Нащо ти? — заговорила з якоюсь радістю, що в ній спалахнула, і з сльозами Олеся.— Ох, якби це так було! Якби я могла хоч чим-небудь полегшити твою долю, я б життя своє віддала, душу б за тебе поклала!

— Що ти кажеш? — скрикнув Кармелюк, стискуючи руку дівчині.— Ти? Ангел чистий? За мене, розбійника, вбивцю, грабіжника?..

— За нещасного...

— Ні, ні, ти не знаєш мене... Я не гідний мізинця твого, я страшний сам собі. Ти відсахнешся од мене, заглянувши в моє серце! Я не смію доторкнутися до тебе своїми оскверненими руками... Іди, їдь! Забудь мене, як забули мене бог і люди!..

— Ніколи! — скрикнула Олеся.— Скоріше моє серце замре в грудях, аніж я забуду тебе! — І, вхопивши руку отамана, вона припала до неї й облила її гарячими слізьми.

— Дитя моє, щастя моє! Ти ще цілуєш мою руку?! —• з жаром вихопилося в Кармелюка.— Та ні, ні,— промовив він, одвахнувшись квапливо, і стиснув свою голову руками,— розбійник я, але чесний козак. Не візьму чистого оерця! Тебе прихиляє жалість до бездомного волоцюги!.. Не жалій мене, туга не зігне моїх плечей... а якщо зігне, то туди мені й дорога! Ти ж іще молода, тебе жде щастя, радість...

— Навіщо ти смієшся з мене? -— гірко перебила його Олеся.— Яке щастя може ждати мене далеко від тебе? Я нікчемна, дурна, нікому не потрібна дівчина...

— Ти — ангел!

— То дозволь же мені вмерти за тебе!

— Святий боже! Невже ж ти любиш мене, гайдамаку?*— прошепотів Кармелюк, притягаючи до себе дівчину, що‘так і тремтіла.— За що? Навіщо? Куди я можу повести тебе?

— Хоч на каторгу, хоч на смерть, тільки не відштовхуй мене від себе!

Олеся вся затремтіла від нестримного ридання й припала головою до Кармелюкових грудей.

— Щастя моє, радосте моя, друже мій єдиний,— казав Кармелюк, вкриваючи поцілунками руки й обличчя дівчини.— Що ж я дам тобі за твою чисту душу?

— Своє горе, свої муки!

Олеся обвила шию Кармелюка руками і, гірко плачучи, притисла до своїх грудей буйну голову козака...

, Кармелюк з Хоздодатом і ще трьома козаками провели Олесю за межу лісів; він хотів провести її до самого дому, але вона впросила його відпустити її з паном богословом, самому >к повернутися назад.

Повернувся Кармелюк до табору пізньої ночі. Всі вже спали, тільки Уляна сиділа нерухомо коло згасаючого вогнища, як уособлення похмурого, мовчазного горя. Вона уважно поглянула на Кармелюка, і Кармелюкові мимоволі стало моторошно під гострим поглядом її очей. З-під її уваги не випало, що з отаманом щось сталося надзвичайне...

— Звідки так пізно? — спитала вона коротко.

— Виїжджав подивитися, чи не розташувалися десь поблизу москалі... Чого ти не спиш?

— Не спиться.

— А я втомився дуже.

Кармелюк загорнувся в кирею й простягся коло вогнища. Він не спав, але йому хотілося уникнути розпитувань Уля-пи. В душі його було так піднесено гарно! Думка про те, як йому відчепитися від Уляни, сумніви щодо можливості нового. життя ще не виникали в нього; в душі панувала тільки сама свідомість прекрасного щастя, вірилося в усе добре, святе... Теплі сльози виступали на очах отаманові, а душа його немов розправляла крила й линула кудись далеко-да-* леко, в невідому голубу далечінь...

Солодкий сон нарешті заспокоїв козака, й приснилося йому, що він знову стоїть на колінах перед Олесею, поклавши їй голову на груди, й каже їй про свої тривалі й тяжкі страждання, про муки, які шматують його душу, а вона ласкаво проводить рукою по його голові й тихо плаче над ним, і кожна сльоза дівчини змиває пляму з його душі, і все легше стає йому ла серці.