Слава ЗСУ!

Прокинувся Кармелюк пізно; він ще не геть прочумався від снів, як відчув уже, що з ним сталося щось надзвичайне, невимовно-радісне.

Осяйний, щасливий, схопився він на ноги й ще енергійніше, ніж раніше, взявся до роботи. Зараз же покликав до себе найближчих товаришів — Андрія, Дмитра, Явтуха й Уля-ну й познайомив їх з новим своїм задумом. Треба було, на думку Кармблюка, прокласти в протилежному кінці болота нову греблю, а стару, про яку розвідали москалі, розірвати в багатьох місцях — ближче до середини болота, щоб на випадок появи супротивника допустити його до половини болота, а тоді, як люди й копі почнуть тонути в приготованих місцях, ударити на них з двох боків; але щоб і цей новий план ніхто не передав москалям, Кармелюк запропонував товаришам змінити вартових на греблі й стати на варті самим, а на допомогу в роботі запросити трьох-чотирьох най-вірніших людей.

Розбійники з захватом сприйняли новий задум Кармелюка.

Важно! — не стримався від радісного вигуку Дмитро.— Ну ж, командо, наліво кругом марш.

Розбійники, яких вибрав отаман, пішли разом з Уляною до греблі, сам же Кармелюк, маючи намір одвернути увагу розбійників од нової роботи, пішов з ними у протилежний бік лісу. ■ , ' ..

Радісна енергія отамана передавалася всім його підлеглим: все навколо нього сьогодні горіло й кипіло. Він і розпоряджався, й сам працював поряд з іншими, та думки про Олесю не покидали його.

І все йому здавалося сьогодні можливим і приступним! Ні, він не кине святого діла! Сама Олеся не хоче того. Він повінчається з нею, перевезе її в Бессарабію, а разом з нею перевезе й своїх самотніх дітей. Він прилітатиме до них, навідуватиметься, й знову в нього буде свій теплий куток, своя дорога сім’я. Буде серце рідне, чисте й святе. А тим часом прийде резолюція на його скаргу; там розберуться, зглянуться на долю хлопів, а потім ще розчаруються і в панах... І, може, йому ще судилося дочекатися жаданої волі, відпочити від кривавої різанини й звідати тихе щастя коло любої істоти.

Уляна стояла на варті по цей бік греблі. Уривок учорашньої розмови Дмитра з Андрієм, дивне зникнення отамана, його радісний вигляд — все це дало їй підставу прийти до незаперечного переконання в тому, що Кармелюк одлучався до своєї нової коханки. «Невже ж сюди насмілилася прийти? При мені, на моїх очах? — сама себе питала Уляна.— Смієшся з мене? А, собако! Не знаєш же ти, на чию дорогу ступила!»

Мов розпечена лава, кипіли в її серці лють і ревнощі, й тим дужчі були муки Уляни, що вона їх не звіряла нікому й мовчки виношувала в своєму озвірілому серці. Вона сама не могла б тепер сказати, котре почуття говорить у ній сильніше: любов до отамана чи ненависть до суперниці? Що розлучниця її маршалківська покоївка Фрося, Уляна вирішила вже остаточно й так само остаточно вирішила позбутися її. Тепер вона тільки обмірковувала, яким способом порішити її,

LXXXII

Поринувши в свої страшні думи, Уляпа й не помітила, як до неї підійшов один з молодих гайдамаків.

Пані отаманшо,— промовив він,—- прийшов якийсь дід до твоєї милості, каже, що треба йому негайно побачити тебе.

— Де ж він?

— Та там, нагорі.

— Стань тут, на моєму місці.— Уляна передала рушни-* цю гайдамаці й подалася чимдуж стежкою на вершину гори, де, власне, й був табір розбійників.

Вона застала там діда, обличчя якого видалось їй вельми знайоме.

— Ти до мене, діду? — звернулася вона до нього, оглядаючись по боках.

Нікого близько не було, тільки на віддалі невеликий гурт гайдамаків порався, готуючи вечерю.

— До тебе, молодице.

— Я наче бачила тебе десь?

— А на облаві. .

— Так, так.—Уляна одразу пригадала дідка, який попередив їх про небезпеку під час облави.— Чого ж тобі треба?

— Листа приніс тобі.

—- Мені? Від кого?..

— Від маршалківської покоївки Фросі. Вони з отаманом з одного села; разом у Пігловського у дворі були, разом і до Хойнацького перейшли. Дівчина добра, золота душа, про отамана, як про рідного брата, клопочеться; що почує в панських покоях — зараз передав. Я нещодавно приносив од неї листа отаманові.

— А-а, приносив? — мимохіть вихопилося в Уляни.

— Приносив, приносив, і отаман дякував і поберігся. А тепер послала вона, до тебе з листом.

— Про мене, виходить, знає! — прошипіла крізь зуби Уляна, ледве ховаючи свою лють.

— Аякже,— мовив далі старий, не помічаючи настрою Уляни.— «Біда, каже, велика загрожує, та отаман не повірить, насміється, а вона,— виходить, ти,— каже, обачлива та розумна, все обдумає й по-своєму поверне».