Слава ЗСУ!

— Спасибі красуні за ласку,— процідила крізь зуби Уляна.

Вона одразу відчула, що лист суперниці трактує не про

наміри панів, а про щось інше, пекучіше.

— Ну, й тобі, діду, спасибі за службу.

— Нізащо. А до ж отаман?

— Його немає в таборі, виїхав,— поквапно відповіла Уляна.

— А хлопці казали, що тут.

Брешуть, допіру виїхав,— ще раз твердо сказала отаманша, побоюючись, коли б старий не побачився з Кармелю-ком, і не розповів йому про листа.— Та й ти, діду, не барися, поспішай назад, а то якраз можуть оточити москалі.

Через те, що старий був уже досить наляканий своєю мимовільною участю в облаві, то, почувши страшне застереження отаманші, поспішив скоріше піти собі.

Уляиа з дикою злістю затиснула конверт у руці; то, виходить, це вона, Фрося, й першого разу прислала листа Карме-люкові, виманювала, викликала, й знову прислала сюди цього старого дурня.

І ніхто, ніхто не сказав Уляні про це!

— У, собаки прокляті! — прошипіла вона, з ненавистю

оглядаючись на розбійників, що поралися коло вогнища. «Але хто прочитає диста? Коли б часом знову не вийшло такого, як тоді з Янчевським: Можуть передати отаманові». Уляна почала перебирати в думці, кому б із ватаги вона могла довіритись, і нараз побачила серед кашоварів молодого Довбню: він уже двічі виконував її доручення й був письменний. •

Уляна відкликала набік хлопця й заговорила з ним украдливо й ласкаво:

— Слухай, хлопче, зроби мені лишень одну пбслугу: на ось, я давно сховала тобі на гостинця^— вона всунула йому ^в РУ^КУ кілька червінців,— ти розумний і спритний хлоп’яга, тебе не гріх і ватажком настановити, і я про те скажу ота^

манові, тільки ось що: прочитай мені оцього листа, та тільки нікому про те анімур-мур, розумієш?

— Розумію, розумію.

— Гляди ж, я тобі вірю, а одуриш — ми ж з тобою бачимося не востаннє.

— Та хай мене бог покарає, пані отаманшо, хіба я дурень якийсь.

— Ну гляди ж.

Уляна передала хлопцеві листа й жадібно вп’ялася в нього очима.

Розбійник розірвав конверта; в ньому лежала коротка записка:

«Соколик твій, котрий був і моїм коханцем, знайшов тепер собі нову полюбовницю й сьогодні буде з нею милуватися в бурдеї, що в маршалківському лісі за фігурою. Коли хочеш полюбуватися голубками, приходь туди в надвечірню пору. Покоївка маршалківська Фрося».

Гайдамака згорнув папірця, підвів очі й мимоволі відсахнувся,— так жахливо змінилося обличчя Уляни.

— Ну, добре ж,— промовила вона з зусиллям, викликаючи на своє обличчя посмішку, та замість посмішки риси її спотворила страшна, лиховісна гримаса,— дай же сюди листа, та гляди: нікому й слова! Йди до своєї роботи, а я піду пошукаю отамана.

Спантеличений і змістом записки, й виглядом отаманші, Довбня пішов назад до свого гурту, а Уляна повернула в той бік, де мав бути з рештою розбійників Кармелюк.

Вона вже не йшла, а бігла, як скажена кішка. Тепер у серці її горіла тільки жага помсти; ця пекуча жага полум’ям охопила її, і в ній згасло все: любов, розум, совість. їй треба було тільки переконатися в -тому, чи справді ж Кармелюк подався на це побачення, а тоді кинутися по його слідах, причаїтися за дверима солодкого сховища закоханих, і, коли вони впадуть в обійми одне одного, вдертися несподівано й на його ж очах встромити перелесниці ножа в саме серце.

Незабаром Уляна набігла на гурт розбійників, що копали рів.

— Де отаман? — звернулася вона, задихаючись, до одного з них. Навіжений вигляд отаманші одразу вразив гайдамаків.

— Що сталося? — заговорили всі, кидаючи заступи.

— Нічого. Де отаман?

— Та виїхав тільки що.

— Виїхав? — зловтішна посмішка скривила рот Уляні.-— Куди ж?

^r — А хто його знає, здається, на Березівку*

Ага, на Березівку! — Обличчя Уляні спотворилося; вона хутко подалася в глибину лісу...

Опівдні всі гайдамаки, окрім вартових, зібралися на обід; прийшли й Кармелюк, і Андрій з Дмитром.

Ну що, як діло? — тихо звернувся до них Кармелюк.

До вечора, батьку, все буде готове,

А Уляна там зосталася?

Та ні... Пішла кудись.

— Пішла? Як же це... з поста пішла?.. Куди ж вона пішла? — голосно спитав Кармелюк. Неприємне передчуття охопило його.

Тривога отамана передалася й Андрієві,— він значливо переглянувся з Дмитром і звернувся до розбійників, що сиділи біля казан кін.

Панове, чи не бачив хто отаманші?

— Та до нас же прибігала вона, непевна якась,— відповів один з розбійників, які копали рова.— Питала, де отаман.