Слава ЗСУ!

— Нещасний! — зітхнув маршалок.— Дуже ймовірно, що він поспішав до нас... Але чому він подався в той ліс?.. Ти, пане коханку,— звернувся він до Пігловського,— здаєтьоя, бачив його на дорозі; чи не пояснив він тобі свого дивного вчинку?

— Нічого! — Пігловський так само непорозуміло знизав плечима.— Він сказав мені всього одну фразу, що його ошукали й одурили і що хитрий диявол від його рук не втече* та от спитав ще про здоров’я нашої дорогої пані маршал-кової.

— О добрий друг, вірний друг! — Маршалок розчулено підвів очі до стелі й немов застиг у мовчазній молитві.

З перших слів цієї розмови Розалія якось неспокійно за-совалась у кріслі, та коли Пігловський згадав про обман, вона трошки почервоніла й поквапилась сказати:

— Якщо наш дорогий пан Демосфен казав про те, що його одурили, то мова йшла, звичайно, про Кармелюка. Той негідник — мастак на такі витівки: він уміє підробляти і письмо, й печатки, і тому що він давно вже шукає пана Янчевського й ненавидить його понад усіх, то, дуже ймовірно, і вигадав якийсь жарт, щоб заманити пана Демосфена до нашого лісу.

— Цілком слушно! — скрикнув маршалок.*— Ох, як ти розумно все це розміркувала, моя крулево.

— Вельми, вельми правдоподібно,— підтримав майор і Пігловський.

Я поговорю з ним про це...

— Боже тебе борони, мій друже...— Розалія поквапно перебила свого чоловіка,— хіба можна сномииати нашому славному героєві про таку жахливу подію?..

— Так, так! Бідолаха страшенно мучиться,— підтвердив Пігловський,— він сказав мені, що в нього залишилась тепер одна мета в житті — помститися ворогам.

— За цим діло не стане. Завтра ж піймаємо волоцюгу й передусім розпишемо в нього на спині список усіх його лихо-дійств,— заявив майор.— Його вже обступили, він у наших руках, і я б узяв його навіть сьогодні, коли б наш милий пан Рудковський, який обіцяв провести лісовими хащами загін, щоб відрізати відступ зграї, не відлучився на цей час... А, до речі,— звернувся він до Розалії,— чи не може ясновельможна пані пояснити мені, куди треба було її секретареві так негайно виїхати й навіщо вій узяв у мене півсотні гусарів?

— О ні,— лукаво усміхнулася Розалія.— Цього ми не можемо пояснити панові до завтрашнього дня.

— Так, так, нізащо, це наша таємниця! — підхопила Агата, яка приєдналася до товариства, й навіть посварилася на страшного москаля пальчиком.

— От як!

— То, виходить, і чарівні пані допомагають нашому щасливчикові?

— Вони хочуть нас заінтригувати зовсім,— усміхнувся Пігловський.

Тільки маршалок не виявив цікавості до таємничих слів Агати, а тривожно засопів і з жахом глянув на Розалію.

— У всякому разі, в таємниці нашій немає нічого жахливого, пане,— з граціозною усмішкою мовила Розалія.— Завтра ви довідаєтесь про все, і пан майор не пожалкує за тим, що на день позичив нам загін гусарів.

— Вся моя команда до послуг панських.— Бравий майор ловко дзенькнув острогами й уклонився Розалії.

О, нам не треба всього загону, ми з однією жменькою подаруємо вам, панове, такий дорогий подарунок, про який

ви навіть і не мрієте! — Агата по-дитячому надула губки й окинула всіх переможним поглядом.

— Пані остаточно хоче примусити нас умерти від цікавості!

— Але я на правах батька питаю наших чарівних володарок, з жартівливим уклоном додав Пігловський,— що ви зробили з моїм сйном? Куди ви послали його?

— Ні, ні, хоч як розпитуйте, не скажу,— це таємниця, а жінки їх уміють берегти,— заторохтіла Агата,— і от щоб ви не випитували в мене, я йду в найдальший куток і мовчу, мовчу, мовчу!

Вона відпурхнула від Розалії і в супроводі майора й старого Пігловського відійшла в глибину вітальні. .

Незабаром туди ж за гарненькою цокотухою пішли й інші офіцери. Сам тільки маршалок зостався коло Розалії.

— Розюто, ангеле мій...-* прошепотів він, нахиляючись tfo неї,— невже?..

— Ах, заспокойся, на бога! Простий жарт — і більше нічого,— з досадою відповіла Розалія й, підвівшись з місця, спинилася коло найдальшого вікна, що виходило в сад.

Вона притулилася гарячим чолом до холодної шибки й застигла в тривожному чеканні.

Зовнішній спокій і кокетлива жартівливість, котру вона проявляла з гістьми, надзвичайно гнітила її. Нерви її були напружені до краю: сьогодні вона багато чого поставила на карту і нетерпляче чекала тепер наслідку затіяного діла...

Цей план вона вимучила в своєму серці, а після фатального побачення з отамацом він став її пекти невгасимим вогнем... «Та чи вдасться Рудковському піймати Уляну? А якщо зірветься?»