Слава ЗСУ!

І як поставиться до цього Кармелюк? Чи не подумає він, що це вона, Розалія, влаштувала засідку на його коханку? Та ні... діло обставлене так, що на неї не може впасти й найменша підозра: пани й комісари придумали цей диявольський жарт, «Але все-таки він може подумати... Треба пояснити йому.., Але як, як, куди їхати, як побачити Кармелюка? Чому ж він не потурбувався про це? Так, справді, чому він не потурбувався про це? — казала вона сама собі настійно, т-Йому ж це зовсім легко зробити. П’ятий день вона не бачить його, не знає про нього нічого, а він і звістки ніякої не пришле!»

Розалія зім^?яла в руках тонку батистову хусточку.

Він же піддався її чарам, утратив розсудливість... Не міг же він так прохолонути за один день?.. О ні, ні, це та, нена-висна суперниця, перешкоджає їй у всьому! Вона, як та кішка, слідкує за ним скрізь, як кошмар, переслідує його. А може, знову розбудила в ньому захололе почуття, впоїла його своєю скаженою пристрастю? У, ненависна!..— Розалія до болю закусила губу й знову, тільки подумавши про те, що та жінка там, поблизу Кармелюка й, може, поділяє його ласки, відчула, як кров шугнула їй у голову й скажена злість запалала в її серці.

Скоріше, скоріше позбутися її, і тоді край усім мукам!

Розалія одвернулася од вікна й оглянула вітальню. Мар-шалка не було в кімнаті... Серед гостей, які оточували Агату, чути було веселий гомін і сріблястий сміх красуні.

Розалія прислухалась; ні з саду, ні з двору не чути було ніякого шуму.

«Ах, чи тільки зуміє той хвальковитий хлопчисько впоратися з ділом? Чому й досі не їде?» — прошепотіла вона роздратовано й знову задумалась, але тепер думки її пішли в іншому напрямі. Історія з Янчевським почала набирати гострого характеру... Янчевський згадував про якийсь обман... Невже догадався, розвідав? Припустимо... Але в який спосіб? Що могло її виказати? Записка? Але вона писана зміненим почерком і адресована невідомо кому. Та й хто міг показати йому, де сховано записку? Циганка?

Розалія нахмурила брови... Еге ж, прикро, що вона довірилась їй. Всіх; інших легко впевнити в тому, що це витівка Кармелюкова, та Янчевського не ошукаєш. Проте якщо циганка й виказала її, то в усякому разі, тепер, після сьогоднішньої облави на Уляну, можна буде сміливо запевнити і Янчевського, що записка ця покинута була на те, щоб заманити розбійницю, що його недовірливість та підозріливість і втягли його в халепу. А найкращим виправданням її, Розалії, може бути те, що вона лежала хвора в ліжку й не виїжджала з двору... Але Кармелюк невчасно розчулився,— міркувала далі Розалія.— Ех, навіщо ото він відпустив Янчевського? Чи не простіше було б не показуватися йому на очі — або вже коли покарати* його, то як слід,— вирвати назавжди жало в гадюки! Все це так безглуздо! Таким вузлом сплелися навколо неї всі нитки, що тепер уже важко їх і розплутати... Та все це пусте,— аби тільки він, незрівнянний і любий, був з нею, а тоді, чого не можна буде розплутати, те можна буде й розрубати!

Розалія о дійшла од вікна й попрямувала була до гостей, що оточували Агату, коли нараз до її слуху виразно долинули з двору шум, крик і ляскання пуг.

І Агата почула це. \

— їдуть, Розюню, їдуть! — скрикнула вона й побігла до подруги.

Від тривоги й напруженого чекання пані маршалкова побіліла, як папір, і вхопилася руками за спинку крісла.

В цю хвилину в сусідній кімнаті пролунали гучні кроки, двері розчинилися, і до зали швидко зайшли заболочені Рудковський, Алоїз та ще кілька молодих шляхтичів; обличчя їхні сяяли тріумфом; за ними виглянуло з дверей і лукаве, радісне личко Фросі.

— Ну що? Як? — кинулася до них Агата, але її голос потонув у гучних криках: «Віват, віват!»—-з якими ввійшли до зали шляхтичі.

— ЇИват! Наш славний презус! —- вигукнув Рудковський, підбігаючи до Розалії.

Дружний хор підхопив його вигук.

Гості, які були в залі, стовпились коло обох дам.

— Впіймали? Схопили? — швидко промовила, почервонівши, Розалія.

— Пані презус — наш перший герой,— захоплено казав Рудковський,—все відбулося так, як розрахувала пані: впіймано розбійницю, а слідом за нею впіймався й Кармелюк!— випалив він.

— Кармелюка впіймано?! — крикнули всі, хто був у залі, не вірячи своїм вухам.

— Лежить зв’язаний під вартою москалів...

Розалія похитнулася... і, чіпляючись за ручки, поволі посунулася в крісло.

Поволі посувалася партія арештантів широкою дорогою, що тяглася до Ярмолинців — останнього етапу перед Кам’ян-цем...

Попереду їхав віз, оточений двома рядами гусарів. На возі лежав Кармелюк: руки й ноги його, у важких кайданах і наручниках, були приковані до полудрабків; шию охоплював залізний нашийник, від якого йшов короткий ланцюг, прикріплений до поперечної перекладини воза. Завдяки всім цим запобіжним засобам Кармелюк міг робити тільки найобмея^е-ніші рухи, але тепер у нього, здавалося, не вистачило б сили й на них. Гордий отаман лежав нерухомою купою на солом’яній підстилці, що накидана була на дно воза; обличчя його бліде, очі напівзаплющені, права нога, закутана в закривавлене ганчір’я, роздулася й розпухла, мов колода, Ступнів за двісті од воза рухалося й дзвеніло ланцюгами дру-< ге щільно збите каре, яке оточували розтягнутими рядами піші солдати-інвалід^