Слава ЗСУ!

Арештанти йшли душ по п’ять у ряду. їх було всього чоло-⁶¹ вік із сорок. В гурті були різнорідні елементи: втікачі з каторги, й засуджені злочинці, й селяни, запідозрені в розбійництві,— цих було найбільше. Деякі йшли з кайданами на ногах і руках, інші ж були прикуті один до одного.

У кількох із них обличчя було прикрашене огидним тав-ром, яке, між іншим, викликало почуття пошани в меншої арештантської братії; в інших же тільки виголена половина голови вказувала, до яких місць призначалися ці одягнуті в сірі халати люди.

В середньому ряду чотирикутника дашли три особи, які різко відрізнялися від інших. Вони пе були ні тавровані, ні голені, на них пе було навіть арештантського одягу, й, незважаючи на те, що вони були, очевидно, в цьому гурті випадково впійманими птахами, всі супутники ставилися до них із щирою повагою.

То були Уляна, Андрій і Явтух; вони йшли в одному ряду, пліч-о-пліч, бо конвойним і на думку не спадало, що ці пташки — з одної клітки.

Арештанти йшли мовчки, понуривши голови, зрідка перекидаючись уривчастими фразами; довга дорога потомила всіх; тільки покрикування конвойних та брязкіт заліза порушували тишу.

За арештантами ліниво тяглися два вози, навантажені мізерним скарбом переселенців.

Ряд кінних солдатів замикав цю сумну процесію.

Поперед неї ж, подалі від гусарів, які оточували воза, їхали поруч два офіцери. Один з них був молодий корнет у ментику *, котрий захопив Кармелюка, другий — штабс-капітан, начальник конвою, що супроводжував партію арештантів, яку правили етапом до Кам’янця. Сьогодні обидва загони випадково зустрілися в дорозі, і тому що обом шлях стелився: на Ярмолинці, то начальники вирішили з’єднатися для більшої безпеки, а також для того, щоб удвох згаяти нудний час у дорозі.

Уляну й Андрія з Явтухом корнет помістив у центрі штабс-капітанської партії, а Кармелюка висунув на чималу відстань уперед.. І таким чином вони рушили в дорогу.

Уже надходив^ вечір. Коні обох офіцерів поволі рухалися по липучій грязюці, що цілими вальками приставала до їхніх копит. Захоплені своєю розмовою, обидва начальники не чули ні прикрого чвакання багна під ногами, ні далекого скрипу воза, ні дощу, який мжичив холодним туманом...

Вони попустили коням повіддя й дали розумним тваринам волю вибирати алюр на свій розсуд.

— Та-ак,— мовив штабс-капітан, _k який здавався зовсім вицвілим перед молодим, квітучим і хвацьким корнетом, котрий супроводжував Кармелюка,— не вадило б і по чарчині. В таку погоду цілий день на коні... Чорт візьми, тьху! —- Він сплюнув набік і з дрожем пересмикнув плечима.— Та хоч би було що вести, а то саме сміття: злодії та волоцюги, та конокради! От вам, пане, пощастило. Сліпа фортуна. Еге ж, сліпа. І як це ви примудрилися піймати такого бобра?

— А сказати вам правду, то й сам не знаю як,— добродушно усміхнувся молодий корнет,— просторам, шельма, попався мені в руки, як у мужицькій приказці: «Коли бог дасть, то і в вікно подасть». Діло було ось як.— Корнет пересунув па бік ментика, поправив на голові ківер і почав: — Як я вже вам доповідав, задумав там один папок упіймати онде ту жіночку,— коханка вона розбійникова, чи що? Ну, підослали там до неї когось, щоб виманив, і влаштували засідку. Дізнаємося,— іде діло на лад, клюнуло. А місце ми вибрали найсекретніше... Курінчик у лісі малий, кругом хащі, а з тилу та з правого боку яр, зарослий кущами, та такими густими, що хоч цілий ескадрон серед них сховай — не побачать. Розставив я цепом Секрет, спішив десятків два моїх молодців, і засіли ми, ждемо. Бачу, жінка на коні проскакала повз мій фланг; спинила коня, зіскочила та поповзом, крадучись до куреня, а в курені ото й засів той панок із своїми помічниками. А тоді нараз пролунав знову тупіт, і недалеко. Хтось летить скільки духу, та так летить, що аж земля здригається. У мене, знаєте, трошки тенькнуло і запекло під грудьми. «Ну,— шепнув своїм,— стій, братці, струнко!» Притаїлися ми, а тупіт коня все ближче, ближче, ніби на нас. Як ось нараз чуємо тріск, а потім грюкнуло щось. Отак ступнів за сто від нас щось зірвалося й грюкнуло на дно яру. Кинулися ми туди, бачимо: лежить кінь, б’ється — зламав собі спину, а під конем розбійник якийсь; кінь йому придушив праву ногу й праву руку; силкується він, а ніяк з-під коня вилізти не може. Оточили ми шельму, дивимося,—молодий та гарний... Придивилися,— батечку мій! Та це ж не хто інший, як соловей-розбійник, Кармелюк! «Здавайся, шельмо!» — кричу йому, а він зібрав нарешті сили, підвів голову та як жбурне на мене з лівої руки кинджалом... Та бог урятував: кинджал тільки застряв у еполеті. Скипів я. «Зв’язати собаку' й надіти на нього кайдани й нашийника!» Кинулися мої молодці, насіли, відняли в нього зброю. Ще добре, що пса коняка придушила, а то він би й

---

 61 М е н т и к —■ коротка накидка, яку носили гусари, облямована хутром, прикрашена шнурками і петлями.