Слава ЗСУ!

Приблизно такий же настрій, як видно, охопив усіх арештантів, їцо поринули в глибоке мовчання. -

Помалу-малу цей настрій передався й тим, що копали яму, мовчки працювали вони, переконуючись усе більше в тому, що намір їхній не дасть нічого.

— Півні співають... Скоро світатиме...-— коротко зауважив, нарешті, сивуватий велетень.

Це просте зауваження вплинуло на всіх, як сигнал.

— Годі,— рішуче сказав Махнидралов, покинувши ножа,— не докопаємося: стіна капітальна.

— Ще аршинів зо два копати! Не те що до світанку, а й до вечора не впораємося!..— підтвердив інший.

Андрій мовчки ткнув довгим ножем у землю й так само мовчки витяг його назад: лезо ковзнуло уздовж кам’яної стіни по саму колодочку, й видно було, що й далі в глибину йшла все та ж сама кам’яна стіна. Явтух глянув у викопану яму й не мав що заперечити...

Всі переглянулися.

Навіть Уляна не промовила й слова.

Тяжка мовчанка запала в камері. Всі зрозуміли, що дальші зусилля не приведуть ні до чого, але ніхто ще не зважувався висловити цю думку вголос.

— Доіц періщить,— нараз почувся з нар тихий хрипкий голос.

— Ну то що ж? — обізвався другий каторжанин.— Завтра не підемо, а ранок вечора мудріший.

— Це що ж, по-твоєму, побояться, що ми на дощі розтанемо? — насмішкувато перепитав перший.

— Ми то не розтанемо, а дороги всі розквасить; таккй тут край. Це правда, якщо дощ до ранку не вщухне — не підемо.

І знову всі замовкли.

Каторжанин поволі випростався, струсив із себе землю й подався до груби. Всі мимохідь повернули за ним голови.

Низький лоб каторжанина, здавалося, насунувся ще нижче на очі; глибока складка, що перетинала його бід чуба до перенісся, надулася, виявляючи вперте рішення, яке оволоділо цим понурим ЧОЛОВІКОМ. . •

Він показав знаком одному з товаришів підставити плечі, видерся знову до душника й, просунувши в нього руку, заходився обмацувати щось усередині.

— Давай ножа! — скомандував він найближчому сусідові.

В одну мить вимогу Махнидралова було виконано.

Кілька чоловік стовпилося коло нього, мовчки стежачи за

всіма його маніпуляціями.

За допомогою ножа каторжанин виколупав залізну раму душника й, розширивши таким способом отвір, засунув у нього руку по плече.

— Іде,— промовив він, важко переводячи подих і обернувся до товаришів,— обличчя його було червоне від напруження, великі краплі поту вкривали лоб, але очі каторжанина дивилися вже веселіше.

— Ех, немае лома! Давай хоч гирю або герлигу!

Всі в камері пожвавіли. Зараз же кинулися по нарах, і за хвилину до Махнидралова простяглося кілька рук з усілякими імпровізованими інструментами.

— Ну, гаразд, годі... Засипайте яму, та так, щоб і сліду не зосталося; всі інші лягайте на нарах та духа (вартового) з очей не спускайте.

Арештанти розійшлися й знову повкладалися на нарах; двоє заходилися загортати й утоптувати яму, але декілька найгарячіших, у тому числі друзі Кармелюка, все-таки стовпилися навколо каторжанина.

На щастя, груба була так глибоко в кутку камери, що вартовий не міг її бачити з віконечка, проробленого в дверях.

Товариші, обступивши каторжанина й затаївши дихання, стежили за його роботою.

•— Слухай, старий, пусти лишень ще І мене,— не витри-мЙв нарешті молодий арештант.—Я змалку пічником був.

— Чого ж мовчав, диявол! — гаркнув на нього каторжанин, витягаючи з душника руку, вкриту кривавими саднами.— Пічник, пічник! А не напоумив раніше хід у грубі пробити. Ач ти, хайло, солоні вуха! Плювати в твої безсоромні очі, ось що!

\

*- Та не спало зразу на думку, дядечку.

Ну, ну тебе під три чорти, лізь уже скоріше, а то втомився!

Каторжанин зліз з плечей товариша й, витираючи піт з обличчя, прихилився до груби.

Молодий пічник ретельно взявся до роботи. Хвилин через двадцять почули в грубі глухий шум від падіння каменя одного й другого, і в той же час біля віконечка почувся окрик вартового:

г— Що за шум?

Витрішкуватий з нар упав,-^ відповів сонним голосом велетень, підводячись на нарах,

— Ач ти, глот єнісейський! — схвально пробурчав Махнидралов.

— Чорт, просто чорт! — почувся дружній шепіт по кутках.

Хвилин зо дві в камері напувало глухе мовчання, перериване лише вдаваним хропінням.

< Лізь же, лізь скоріше! — не витримала Уляна й смикнула каторжанина за рукав.

Тихше, матінко, зараз!

Батько, батько голос подає,— радісний шепіт Андрія перебив Махнидралова.

Справді, всі почули глухий звук з груби.