Слава ЗСУ!

Ех, матінко! — крикнув Махнидралов. — То ми на волі за гроші працюємо, а в неволі — по честі живемо. Чула: всі вирішили за отамана голови покласти, та що робити? Річ ясна! Пробратися до отамана в камеру, висадити грати й винести його через вікно, та як у камеру пройти? Ніяк тихцем диявола не порішиш, — блиснув він оком у бік вартового, — а при ньому з камери не видерешся. От і стоп! /

^ Спитати б отамана, він придумає все, зо дна моря винесе! — сказав Андрій.

— Правда, правда! — підтримав Явтух і інші.

— «Спитати», — .передражнив їх каторжанин. — Ще~ коротше сказати йому, що грати підпиляні; то він, може, й без нашої допомоги прихитрився б утекти. Та як сказати? От ви про що метикуєте! Двері заходимося ламати — вартовий почує, зчинить тривогу. Стіна кам’яна, її за ніч не розбереш...

Всі знову понасуплювалися... Загадка починала здаватися нерозв’язною. Уляна з благанням і надією переводила очі з одного обличчя на друге, але всі сиділи мовчки...

—. А через грубу? — нараз тихо скрикнув Явтух. — Вона ж, мабуть, і в його камеру виходить.

Махнидралов швидко обернувся до Явтуха, й обличчя його засяяло.

— Слушно, старий! Дивись ти, всі ж бачили, і нікому на думку не спало, а він додумався!.. Ну, братці, підставляй спини, всі інші лягайте на нари й пильнуйте «ока».

В напівтемну понуру кімнату знову влетіло пожвавлення. З гарячковою пристрастю вхопилися арештанти за нову ідею. Думка визволити уславленого отамана, а може, з його допомогою визволитися й самим, спалахнула яскравим вогнем в їхньому похмурому існуванні й запалила захватом усі серця.

В цьому бажанні злилося все: й гордість арештантська, й розбуджена знову одвага, й пристрасно бажання випустити на волю дорогого батька, й жадоба волі, й пекуче бажання вчинити несподівану прикрість начальству.

Каторжанин виліз на плечі сивуватому велетневі й, відкривши душника, заговорив у дірку, що її видно було над ним.

Всі завмерли чекаючи.

Махнидралов помовчав, а потім знову заговорив.

Знову всі насторожилися.

Може, не чує... голосніше спробуй,— прошепотів Андрій.

— А може, несила й підвестися,-* простогнала Уляна й до болю стиснула свої руки.

Махнидралов майже крикнув у димар.

Знову настала важка, томлива хвилина чекання.

Йк ось каторжанин звернувся до товаришів і промовив квапливо й радісно:

— Говорить, чую...

Всі в камері полегшено зітхнули. Придушене схлипування вирвалося з грудей в Уляни, й, знеможена гарячою радістю, вона майже впала на найближчі нари,

— Що каже? — запитали зразу декілька нетерплячих голосів.

— Тихше... не розберу, — прошепотів каторжанин, не відриваючись од душника.

Всі застигли.

Довго стояв Махнидралов, припавши вухом до душника, нарешті знову обернувся до камери й сказав збентежено:

— Не розберу. Каже щось, а що — не розберу. Лізь хтось інший.

— Я, — вихопився Андрій, — я батьків голос і крізь воду почую!

Він швидко виліз на плечі товариша й припав до душника.

Довго стояв він так, то викрикував у димар короткі фрази, то припадав до нього вухом; нарешті й Андрій обернувся до товаришів і похмуро сказав, що голос отамана чути, а що він каже — не можна розібрати й слова.

Сум охопив усіх. Після надії, що спалахнула яскравим полум’ям, розчарування видалося ще прикрішим.

Взялася ще й Уляна розібрати слова отамана, та і її спроба закінчилася цілковитою невдачею.

— Ну що ж... виходить, не судилося... Ще можна і в дорозі спробувати... — подали думки ще кілька похмурих голосів.

— Ні, братове,— заперечили разом Явтух і каторжанин,— коли тепер не зробимо діла, то вже в дорозі — край! Не зробимо нічого...

— А ось що: спробуємо ще підкопатися під стіну,— порадив Андрій.-— Стіна, мабуть, пізніш поставлена, глибоко не доведеться копати; ніж є в мене.

— Ніж є і в мене... І в мене! — почулося кілька голосів,— Можна спробувати...

Та вже в тоні цих голосів чути було невпевненість у наслідках нового заміру.

Проте кілька чоловік, в тому числі Явтух, Андрій і каторжанин, мовчки взялися до роботи.

Час минав. Ніхто не спав; всі з напруженою увагою стежи-

ли за результатом зусиль товаришів; стомлених переміняли інші, але це вже робилося без жвавості, а, здавалося, тільки на те, щоб мати можливість з цілковитим правом сказати собі, що для врятування отамана було спробувано все, що тільки можна.

Знадвору чути було шум дощу, що змішувався з тихим шерехом рук, які працювали коло стіни,

Уяяна сиділа тут же, мовчки стиснувши руки, і немов застигла в похмурому одчаї. Вона хотіла копати землю нарівні з іншими арештантами, але товариші не допустили її, і ця бездіяльність стомлювала її більше за всяку шпарку, працю. Вона вже втомилася шалено рватися всіми помислами до коханого отамана, який, може, вмирав у цю хвилину за кам’яною стіною,— тепер вона впала в тупий розпач. Очі її машинально стежили за рухами рук арештантів, а в голові, немов цвях, сиділа одна й та ж сама думка: «Не встигнуть... не вийде... не буде нічого...»