Слава ЗСУ!

Вона швидко посувалася вперед.

Вітер вив, дощ періщив, кроків вартових під стінами будинку ие було чути.

Минула година такої шпаркої праці, і ось нарешті двері в коридор відчинилися і Явтух сказав пошепки:

— Пора!

Тої ж хвилини в камері арештантів почався спершу глухий гамір, а за кілька хвилин цей гамір, змішавшись із страшним дзвоном ланцюгів, перейшов у дике ревище.

Андрій ухопив Уляну за руку й швидко вибіг з нею на ганок.

Тут стояв і дрімав другий вартовий.

— На допомогу! Сюди! — крикнув йому Андрій.—Арештанти збунтувалися!..

Сонний вартовий здригнув і глянув безтямними очима на Андрія.

— Бунт! — крикнув йому ще раз Андрій.— На допомогу!

До слуху солдата долетів з одчинених дверей коридора

дикий рев, і, не розпитуючи більше Андрія, він кинувся туди, а Андрій вибіг па тюремний двір, тримаючи Уляну за руку...

Головна небезпека минула: вони були вже у дворі тюрми. Але у дворі навкруги будинку етапу повинні були ходити, ще двоє вартових, а коло замкнених воріт також стояв вартовий, та тут же містилася й караульня для конвойних солдатів. -

На мить Андрій зупинився, ие знаючи, що робити, але наступної ж хвилини кинувся в той бік, де повинен був вартувати підпилий солдат. Він справді був тут, та тільки не ходив, як йому належало, уздовж стіни будинку, а стояв, схилившись на виїмку в стіні, що утворювала ніби нішу, і явно похропував.

— Ну тут небезпеки немає,— шепнув Андрій;—якщо й розштовхати його, то він витягнеться в калюжі... а онде той, що сидить...

— Той не був у нас і не пив,— відповіла Уляна.

— Гм... нічого робити... може, й він з тих старовірів, що був у коридорі...

— То що ж? — блиснула очима Уляна.— Не гинути ж нам через падло... пришити!

Андрій кивнув головою на знак згоди й шепнув:

— Швидше! Ворушись!!

І, підбігши впритул до вартового, він нараз помітив, що

той устав і взявся за курок, придивляючись до гуртка тіней біля рогу тюрми.

Не можна було гаяти -й хвилини,— Андрій розмахнувся рушницею і всадив йому багнета в груди.

— Ну, тепер сюди! — прошепотів Андрій, кидаючись з Уляною до високої стіни, яка оточувала двір.

Коло стіни були'складені дрова.

Із спритністю дикої кішки виліз Андрій на них і допоміг вилізти Уляні.

Над дровами стіна підвищувалася ще на аршин, верх її був обтиканий гострими половинками черепиць, так що вчепитися за неї не було ніякої можливості, та Андрієві це не була перепона,— поклавши на стіну поліно, він став на нього.

— Окрайка на тобі? — шепнув він тихо Уляні.

' - Є! .

— Давай один край сюди.

Уляна подала йому край вузького й міцного пояса, другим же обв’язала свій стан.

— Ніж є? ^

— Є! ,

— Почекай мене тут за стіною недалеко, я зараз вибіжу з воріт... А якщо не встигну, то поспішай сама до лісу... Склик — вовче виття...

Уляна мовчки кивнула головою й затисла в руці довгого гострого ножа.

LXXXVIII

Андрій прислухався, й коли кроки вартового, котрий марширував уздовж зовнішньої стіни, затихли за рогом, хутко спустив із стіни Уляну, а сам стрибнув назад у двір; перебігши тюремний двір, він кинувся до воріт.

Коло замкнених воріт, біля невеликої хвіртки, теж замкненої, стояв ще один вартовий.

— Біда! — закричав йому Андрій.— Відмикай скоріше,

начальство треба кликати: шпанка збунтувалася, двері

виламують...

Аніскілечки не підозріваючи у вартовому переодягнутого арештанта, солдат одчинив перед ним хвіртку, й Андрій зник у розбушованій темряві ночі, гукнувши на бігу вартовому, щоб сказав унтерові про бунт арештантів у камері.

— Негайно повідомити наглядача! Катай, Шворінь! —¹ скомандував стурбований унтер.

— Уже побіг старовір,— заспокоїв його вартовн^і.

— Так за. мною* хлопці, в коридор, там, виходить, немає нікого! — крикнув унтер і кинувся з трьома інвалідами в тюрму, залишивши інших із Шворінем коло вартового.

Поки арештанти вили й дзвякотіли ланцюгами, наповнюючи диким звірячим ревом усю тюрму, з заднього боку похмурої будівлі тихо й нечутно виповзали з проломленої В стіні діри п’ять людських постатей, а потім витягли й шосту, котру поклали в рядно й, пильнуючи якнайбільшої обереш-' ності, понесли до складених коло стіни дров... Без перешкоди поперелазили вони через стіну й позіскакували на землю. В⁴ цей час пролунав по той бік протилежної стіни постріл...

— Тривога?..— скрикнув каторжанин.

— Еге ж, пропало! — простогнав Кармелюк і потім квапливо додав: — Рятуйтеся, братове! Покиньте мене!.. Зара*з налетять шуліки...