Слава ЗСУ!

Шпанка завмерла на місцях, не зважуючись підвестись,

щоб не сполохати непоступливого солдата... та кроки варто-’ вого зазвучали знову.

— Диявол, просто таки диявол! — не витримав каторжа

нин і навіть зірвався був з місця, як ось раптом вартовий круто повернув, і шпанка виразно почула тихе клацання замка... ‘

Цей ледве чутний звук справив на всіх таке враження, що багато хто з арештантів підвівся на своєму місці. Не було сумніву — вартовий зайшов до камери Уляни.

В коридорі було тихо, як у могилі.

— Чи справиться тільки? — прошепотів пічник.

— Цебто, наша отаманша? — з гордістю перепитав Андрій.— Та вона сама й на ведмедя піде!

Правда, правда! — підтвердив Явтух.

— Ну, хлопці, тепер і хвилини гаяти не можна! перебив їх каторжанин.

Всі струснули з себе зачарування першої хвилини й стовпилися навколо нього.

— Кидайте жеребок скоріше: кому до Кармелюка йти, кому тут залишитися.

За одну хвилину все було зроблено. Навкруги засвіченого недогарка лойової свічки стовпилися арештанти й заходилися тягти з шапки заздалегідь приготовані з хліба кульки.

Виявилося, що йти до Кармелюка в камеру випало Явту-хові, каторжанинові, молодому пічникові й ще трьом арештантам.

— Тепер усі слухайте наказ! — сухо й одривчасто мовив каторжанин, звертаючись до голених голів, що стовпилися навколо нього в тьмяному освітленні лойового недогарка.— Коли отаманші пощастить зробити діло — ти, Андрію, йди й сховай вартового, а сам одягнися за нього, ти на нього найдужче обличчям скидаєшся та й голова в тебе не голена. Ну, й ходи на варті. Ми ж усі, кого доля вказала, гайда до отамана — допомогти йому в роботі, а як усе вже буде готове, тоді знак вам дамо, і ви починайте бунт. Ти, Кожо,— звернувся він до сивого велетня,— за старшого будеш. Горлянок не шкодуйте, щоб не чути було нашого шуму, а ти, Андрію, кинешся до начальства, сповістиш, що — бунт, а тоді метикуй, як визволити жінку та й самому дременути... А ми понесемо отамана в рядні. Бунтарюйте довго, хлопці, щоб якнайдовше* з вами проморочилися, дайте нам час якнайдалі втекти. Піші навіть не кинуться за нами в таку негоду в погоню, а коні в них, сторож казав, на заїжджому дворі. Поки зоїчіядяться, поки по верхівців пошлють, а ми за цей час до лісу доберемося. Ну, а тоді вже — дідько їм дошь

може! Ніч пилипівська темна та довга, а дощ сліди до ранку змиє. Пам’ятайте ж, хлопці: пощастить, подолаєте вартових— кидайтеся в різні боки по степу, правтеся ровами, лощовинами до лісу, ну, а як не візьме ваша сила цього разу — здолаєте колись.

— Гаразд, гаразд...— обізвалися кругом.— Розуміємо, що й до чого.

— Отож-то,— почав був каторжанин і нараз зупинився.

Біля дверей почули шерех... Всі оглянулися...

Залізна кватирка піднялася, і в утвореному віконечку показалося бліде мов полотно обличчя Уляни.

— Пришила,— прошепотіла вона.

На хвилину всі заніміли, але ту ж мить з гарячковою швидкістю взялися до роботи.

За допомогою ключа, якого Уляна добула у вартового, одімкнули камеру, і шість арештантів з Апдрієм на чолі вискочили в коридор.

Андрій зайшов у камеру Уляни, а сама вона не втерпіла й, підбігши до Кармелюкового віконця, шепнула:

— Живий, батьку?

— Спасибі, друже! — відповів Кармелюк, і голос його прозвучав твердо й владно: — Ей, діти, за роботу скоріше!

Андрій уже стояв у мундирі вартового.

— Ловко! — похвалив Махнидралов.— 3 п’яних очей і не впізнаєш:... Ключа від отаманської камери давай!

Андрій понишпорив у кишенях, та ключа не знайшов: або він випав з кишені вартового, коли той упав на підлогу, або наглядач не довірив його й вартовому.

— Ну й чортяка з ним, упораємось і так! — Махнидралов махнув рукою і в супроводі своїх товаришів кинувся до камери Кармелюка.

За кілька хвилин спільними зусиллями їм пощастило відірвати пробій від дверей, і всі шестеро зникли за дверима.

В коридорі знову стало так само тихо. Здавалося, що тут не сталося нічого особливого; тільки шум, який чути було з камери Кармелюка, свідчив про хапливість того, що там робилося... ,

А втім, арештантам зосталося небагато роботи: за день Кармелюк устиг розібрати вікно до половини.

З допомогою оцту й квасу він розмочив вапгіо, обережно видряпував його й складав на нари, вийняте ж каміння вставляв знову; в разі появи наглядача в камері не можна було виявити жодного порушення: каміння стирчало вбіе на місцях, а на розсипане на нарах вапно лягав сам Кармелюк.

Надмірна денна праця знесилила отамана, і він тепер лежав на нарах, тільки наглядаючи за роботою товаришів.