Слава ЗСУ!

Він зайшов у загальну камеру, зайшов до Уляни й заглянув на мить у камеру Кармелюка... Кармелюк лежав на лаві й тільки тяжко дихав. На запитання унтера він пе відповів: певно, свідомість його була притуплена. Остаточно заспокоєний станом головного злочинця, унтер замкнув камеру, оглянув скрізь замки й іїробої, ще раз передав вартовому наказ наглядача не випускати нікого в коридор і подався доповідати начальству.

Гучно грюкнули за ним двері в сінях, ще долинула далека його хода, і все замовкло.

В камері арештантів стало так тихо, що чути було дихан* ня тих, хто дужче хвилювався.

Минуло з півгодини в такому напруженому чеканні; нарешті Махнидралов не витримав і голосно відкашлявся. У відповідь на нього почувся кволий кашель з камери Уляни, і знову все замовкло.

Вартовий ходив по коридору,

— Чого стоїш коло вікна? Іди на місце! — нараз почули арештанти його окрик.

— Почала,-— радісно шепнув Андрій.

— Скучно мені самій, служивий! — почули арештанти відповідь Уляни.

І хоч у словах її зовсім не було нічого особливого, але тон, яким вони були промовлені, сповнений був такої дразливої пристрасті, що навіть Андрій і Явтух не впізнали голосу отаманші, а сивий велетень не зміг утриматися, щоб не похвалити, крутнув головою й прошепотів:

— Ну й жінка ж! Опекла!

— Мовчи! Гомоніти не дозволено!—обірвав Уляну грізний вартовий.

Але красуня зрозуміла не так наказ начальства.

— Моторошно, холодно мені самій,— провадила вона, понижуючи до шепоту свій голос, що став нараз якимсь надзвичайно лагідним, співучим,— а ніч — як море... пітьма душу бентежить...

— Чого ж просилася в рпрічну камеру? — грубо відрубав вартовий, але вже не так суворо.—^ А ти відступись далі, далі од віконця.

— А якщо ближче? — підморгнула Уляна й обпалила солдата таким поглядом, що в нього стрепенулося серце й спина здригнула, мов від електричного струму.

— Ну, ну... ти! — хотів був вилаятися вартовий, але тільки очима повів на Улянині двері й, одвернувшись, сердито заходив по коридору, карбуючи підборами повороти.

— А що ж, ти гадаєш, що розбійниця я? — знову зачепила Уляна вартового після короткої паузи, коли він порівнявся з її дверима...— Ні, не розбійниця я, а вільний птах з буйною душею,— це правда. Не була нічия, а жила так, як мені хотілось, як моєму серцю було любо!

— ^ Справді? — солдат знову спинився коло ы дверей.— І так-таки ніякого начальника ти над собою не мала?

— Ніякого, крім ось цього серця! — Уляна розгорнула керсетку. Під розстебнутою сорочкою виразно виднілися її молоді пругкі груди... Світло від ліхтаря, що висів у коридо-pi, падало на віконце, з якого визирало, мов із рами, обличчя Уляни,— воно палало дикою, демонською пристрастю.

«Ех, не двічі жити на світі, а раз! Сьогодні наша година, сьогодні наш день! Чого там і думати про завтра!» — здавалося, казали вогненні очі красуні.

— От як? Ніхто?..— крутнув солдат головою й чомусь зітхнув.

— Так, вільна я,— мовила Уляна з дедалі більшим хвилюванням.— Занапастили батько й мати мою душу, за нелюба віддали, а серця не окрутили: втекла я від чоловіка й волочуся, а серце оддам хіба тільки тому, хто мені припаде до серця.

— Виходить, усе шукаєш того любого? — моргнув і солдат.

— Шукаю, а може, й знайшла. Ось ти мені любий,— несподівано випалила Уляна,— і не боюсь я сказати правду в очі. Може, ти й не вартий, а от любий, та й годі!

— Он як! Дивись ти...— зніяковів солдат і почервонів, як буряк.— Глузувати надумала?

— їй-богу, не глузую, а от серце моє до тебе вабить.

— Та ну тебе! — відмахнувся солдат і знову заходив по коридору.

До слуху арештантів долинуло зітхання Уляни, таке глибоке, знадливе, дразливе...

Уляна заговорила пошепки, мов у знемозі:

— Та спинися... скажи ж хоч слово... чи ти боїшся? Чи ти серця не маєш у грудях?

— Тихше! — промовив пошепки вартовий і почав озиратися на всі боки. Кругом було тихо, тільки дощ глухо стукотів об черепицю й захльостував при поривах вітру у вузьке вікно в коридорі.

Вартовий почав підходити до кожної камери прислухатися, а потім позакривав на всіх дверях залізними заслонками віконця.

В камері арештантів стало зовсім глухо й тегмно. Але кроки вартового весь час чути було в коридорі, тільки окрики його лунали все рідше й рідше й нарешті вовсім припинилися.

— Клює, нехай вовк мене з’їсть, клює! — в захваті про- * шепотів каторжанин.

Усі насторожилися.

Знову запала мовчанка. І ось — почувся шепіт Уляни, а слідом за ним голос вартового, вже не такий суворий. Ось на хвилину зупинилися його кроки. Почувся сміх Уляни, дразливий, п’янкий...