Слава ЗСУ!

— Не хлібом єдиним живе людина...

— Тьху! — не втерпів отець Семен і, крикнувши синові: «Мовчи, дурню!» — почав прощатися.

— Куди ви? — запротестувала матушка.-** Переночували б краще, а то проти ночі храни господи.

— Ой так, превелебний панотче,— обізвалась і вельми старенька бабуся, що підійшла допомогти прибрати з столу.— В кожному лісі — по банді, а отаман на вогненному коні літає, та ще в одну мить — і тут, і там...

— Та і в нас чув я всякі страхіття про якогось чародія-розбійника, — обізвався отець Семен.

— Горе мені сущу! — сполохався попович і, відкинувши філософську байдужість, безнадійно оглядався на всі боки.

— Та про того розбійника іде добра чутка,обізвалася матушка.— Кажуть, що він лицар справжній, із стародавніх... і такий вродливий, що очей не одірвеш... і що буцімто нападає на самих тільки панів, та економів, та писарів і жидів. Від них одбирає награбоване*

«*» А голоту, пані, чи нашого брата добром наділяє,— пояснила стара.

— Так, так, воістину,— підтвердив і господар,— І на церкви дає. Його нам боятися нічого... А над нашими гнобителями, та гонителями, та напасниками нехай тішиться... Звичайно, не довліє пресвітеру бажати зла ближньому, та грішний душею... і. в сих діяннях бачу возмездіє і реку: «Кожному по заслузі його!»

— Ох, грішний і я,— зітхнув старенький.

Олеся стояла збоку, спершись на тин і задумливо дивилася в далину... До її слуху долетіли уривки розмови... Очі її неуважно дивилися перед 'собою, кудись далі за дзеркальне плесо ставу, що червонів у заході сонця, мов розтоплене золото, дивилися кудись далі за самий .захід сонця...

Сутінки гускли, в однім кінці ставу, де товпилося чорнолісся, клубочився вже нічний морок. Ось соловей тьохнув несміливо вдалині... В синяві темної височини зблиснула ледве помітною іскоркою перша зірочка, а Олеся все нерухомо стояла, поринувши в хвилі чарівливих мрій, що відбивалися в її серці не образами, а звуками тихої мелодії...

Коло столу почулися якісь вигуки... і примусили Олесю прочуматись... Вона підбігла й помітила нову постать...

— А, отець диякон! — промовили разом і отець Михайло, і отець Семен...

— Волею господньою і рукоположениям чесного владики — смиренний ієрей селища Коржевець,— відповіла постать басом, наближаючись до гурту.

— Висвятився?

— Сподобив господь.

— Ну то дай же почоломкатися з тобою, отче, і випити за твоє здоров’я; хай допоможе тобі бог на нових путях’ твоїх! — заговорив добродушно й радісно отець Михайло.

— Можна,— прогув басом гість,— горло вельми пересохло.

— Може, горілочки... а може, й холодненького пивця з дороги? — заметушилася матушка, садовлячи гостя за стіл і підсовуючи до нього чарки та кухлі.

— Олесю! — гукнула, вона дочку.— Скажи лишень, серце, щоб дівчата внесли з погреба пивця холодного! А я на кухню...

Через кілька хвилин перед нововисвяченим стояли вже й холодне пиво в череп’яному глечику, на якому повиступали світлі росинки, і яєшня, і бриндза, й інші домашні страви.

Матушка й Олеся метушилися, то підсовували, то одсовували миски.

— То, виходить, отче Іване, висвятилися? — знову сказав отець Михайло, наливаючи в склянку холодного пива.

— Сусідами будемо! — додав Дерлянський батюшка.

— Висвятився, привів господь... Та треба сказати, що прийшла ще й звідти допомога, звідки б ніколи й не сподівався... воістину, путі господні недовідомі...

— А що таке?’— зацікавилися отець Михайло й отець Семен.

Нововисвячєней тільки махнув рукою й, проковтнувши кусень, перед тим оглянувся кругом, а потім мовив значливо й таємниче:

—* Розбійник допоміг.

— Що-о? —- скрикнули разом Михайло, матушка, попович, а Дерлянський тільки прошепотів: «З нами хресна сила» й, піднісши розчепірені пальці, одсахнувся з жахом назад.

— Не лякайтесь, не лякайтесь, отці! — провадив далі новоприбулий.— Він хоч і розбійник, а, видно, бога в серці має. Ось послухайте, як усе було. їду я, як уже сказав, посвятитися. їду й думаю, що з порожніми руками на таке діло пустився... На шиї в мене зашито три карбованці, але що три карбованці? Сміхота! Але що вчиниш? Так от, їду я з гризотою лісом; кругом ні душі; на шиї в мене — скарб, у бричці — ковбаси, два шматки сала та дві паляниці... їду... і думаю про свої злидні... Коли це раптом шасть хтось із лісу, та й ухопив мого коня за вуздечку: козачисько з добрий сажень росту, а одяг на ньому такий панський: за поясом пістолі дорогі, за плечем рушниця, при боці шабля..,