Слава ЗСУ!

— Собою страшний? — перебила мимоволі Олеся. Вона стояла коло столу і з очима, що так і спалахнули, слухала розповідь гостя.

— Як тобі сказати, панно? Звичайно, коли зустріти в темному лісі такого молодця, обвішаного зброєю, то мурашки по всій спині побіжать і ноги й руки слухатись перестануть, тільки обличчя в нього гарне... Ну от, каже: «Вилазь!»* Я виліз... Вилізти то виліз, а стояти не можу,— від страху ноги підгинаються. «Є що попоїсти?» — питає. «Є,-— відповідаю.— Ковбаси^ сало й паляниці».-— «Витягай». Я вже не знаю, як і витяг.*— «А гроші,— каже,— є?» — «6,— реку,— три карбованці».—«Виймай!» Розстібнув я свій каптан, почав розпорювати ладанку, навіть подумав, що це ж останні і що не діждуть діти мої безталанні, щоб їхній батько висвятився, і так мені гірко стало, що сльози самі з очей покотилися... А він дивиться на мене й каже: «Чого ж це ти, старий, плачеш, невже,— каже,--- так грошей шкода?» —

«Ох—застогнав я,—як же не шкода?» Та й почав йому говорити про свої злидні. Не знаю, де в мене й слова ці взялися, тільки все згадав — і життя своє безталанне, і старість, і неміч, і вбогість, і копу діток, і гіркий дияконський хліб. А він слухав мене, слухав, і обличчя його стало таке суворе, що аж страх мене взяв. «Ех, горе,— каже,— горе, нещаслива доле! Ну, то ось на ж тобі на спомин від мене,— і одсипав мені в приполу з півсотні карбованців ²⁹.— Знайте,— каже,*— що не гультяйство загнало мене в темні ліси, а тяжке горе, нестерпне... А душа моя за вас усіх кров’ю сходить!» — Зітхнув тяжко... Я кинувся йому дякувати, руки цілувати: «На світ,— кажу,— народив!» А він відсторонює: «Не дякуй,— каже,— на те й беру, щоб вам оддавати, а от,— усміхнувся,— за ковбасу та за паляниці спасибі: таки добре живіт підвело!»

Розповідь нового священика справила надзвичайне вра-. ження. Довго ще розмовляли з цього приводу гості. Нарешті, колишній диякон згадав, що пора їхати. Дерлянський з сином, підбадьорені оповіддю отця Івана, а головне тим, що їхати треба було одною дорогою, вирішили вирядитись із ним, тим більше, що й місяць мав скоро зійти...

За півгодини в поповій садибі все вгомонилося й благословилося на сон.

Мов п’яна, зайшла Олеся до своєї маленької світлички й сіла на ліжкові; в своїй задумі вона не помітила старої баби, що вже її піджидала. В малюсінькій світличці, половину якої займало велике ліжко з високо збитими подушками, пахло яблуками й сухими духмяними травами... Коло образів блимала лампадка. Віконце було відчинене і в нього заглядали гілки бузку з ніжними пахучими суцвіттями, що починали розпускатися. Сутінки вже заповнювали світличку, але стіни її ще трохи біліли. Все в цьому маленькому куточку дихало душевною простотою й чистотою. Олеся опустила руки на коліна й повернула голову до вікна...

— Що це з тобою, дитино? — прошепотіла баба, доторкаючись до плеча своєї вихованки.— Чи не зурочив хто?

При цьому питанні старої Олеся здригнула й перевела свій погляд на її обличчя.

— Утомилася, няню,— відповіла вона.

— Ще б пак, ще б пак,— пробурчала стара.-^ Дай же я тебе роздягну та вкладу, та прикрию, і то пора... Сонечко давно вже сіло.

Олеся покірно дала_: себе роздягти ї вкласти в постіль..*

— Сядь тут, нянечко,—промовила вона, відсовуючи на^ бік ноги.

Казочку розказати? — усміхнулася старенька, присідаючи на край ліжка.

Ні... а знаєш що? Ти нічого більш не чула про того розбійника, про якого розповідав отець Іван?

— Як не чула? Чула!.. Про нього всі люди кругом говорять...

— Хто ж він такий, няню, не знаєш?

Стара оглянулася на двері й прошепотіла таємниче, нахиляючись до самого вуха Олесі:

— Кажуть люди, що родом він не здалека, з Головчинців над Ровом, а звуть його Кармелюк.

—⁴ Кармелюк...— промовила задумливо Олеся.— А ти не бачила його, няню?

— Я? Ні. Куди мені: я й до церкви ледве долізу, а люди кажуть, що гарний з обличчя, кращий, ніж сонце. Так і сяє... золотом та сріблом...

— Няню, а чого ж він у розбійники пішов? Чому?

— Хто його знііє, дитино!.. Кажуть, горе якесь тяжке в нього трапилося,— ну й кинувся від напасників у пущі,* в ліси.

— Горе, еге ж, горе тяжке, пестерпио,— прошепотіла Олеся і придушила тихе зітхання.

— Тільки він крові людської даром не проливає і хлопцям своїм нікого кривдити не дозволяє. Яке в кого є горе,— просто до нього йди,—допоможе, тільки не обманюй, а обманиш,— ну, тоді сам на себе нарікай! І ніхто від його рук не втече — ні жид, ні економ, ні найвельможніший пан. Всі від самого тільки імені його трясуться, як осикове листя.