Слава ЗСУ!

— Няшо, а звідки ж він таку силу має? — перебила її Олеся.

— Звідки? Кажуть, що він характерник! 6 в нього така розрив-трава. Хоч на сто замків нехай його замкнуть, а як тільки доторкнеться він цією травою до замка, то всякий замок упаде, всякі двері одчиняться...

І нянька заходилася розповідати про подвиги Кармелю-кові, сплітаючи в чудовий узор героїчну дійсність з чарівничою казкою.

Спершись ліктем на подушку, слухала Олеся розповідь старої... Рукав її сорочки опустився до ліктя й оголив тонку, майже дитячу руку; темні коси спустилися двома важкими пасмами на груди; прегожа голівка її була обернена до вікна, і кволий відблиск уже тьмяніючого неба ледве освітлював темні карі очі дівчини, які задумливо дивилися вдалечінь... Під тихий шепіт няні в уяві її малювалася ставна постать лицаря-красеня, який рдтує бідних, топче сильних, зухвалих і. багатих. То вона бачила його в запалі нападу на ворогів — прекрасного, одважного, безстрашного, у сяйві палаючого вогню; то увижався він їй у їащах лісових — сумний, самотній, знеможений під тягарем горя...

В одчинене вікно лилося запахуще повітря... Ледве чути було здалека солов’їне тьохкання... Крізь прозорі гілки бузку просвічували блідо-зелені смуги вечірнього неба... Якась солодка туга віяла від цього світла, що пригасало, і тихо вливалася в серце Олесі, і що більше вливалася вона, то яскравіше вимальовувався перед дівчиною чудовий образ невідомого лицаря-героя, то жагучіше поривало її скинути з нього тягар страшного горя, припасти до його рук, облити їх слізьми, розвіяти його тугу.

^х

На початку XIX століття вся північна частина Подільської губернії, аж до південного краю Старокостянтинівсько-го повіту Волинської, була вкрита густими лісами та болотами; а болота тяглися уздовж річки Рову з притоками Гни-личем і Гванькою. Непрохідні нетрища, непролазні болота купчились особливо в місцевості, де стикаються кордони трьох повітів: Летичівського, Літинського й Могилівського та коло Чорного острова; шлях, прокладений по цих пущах, звався Чорним. Сам він, цей шлях, був страшенно важкий і небезпечний, а відхилення від нього вбік неодмінно заводило мандрівника в якесь пекло; в районі цих нетрищ і лежали села— Головчинці, Гатня, Деражня, Красилівка, Вівсяники, Гути та дрібні хутори, яким доведеться зіграти неабияку роль у нашій повісті.

У вузькому яру, немов у тріщині, закритій стінами яворів, берестів, грабів, що своїми верховіттями сплітали справжню баню, чорніла печера під двома каменями, що нависли над нею. Саму тріщину утворили струмки найближчого плеса, і тепер вона прорізувала посеред непролазних боліт невелике узгір’я. До цього острівця, що звався Чортова виспа, вела стежка, протоптана через трясовину й відома лише неба-, гатьом. А втім, коли б навіть відкрили цю стежку, її могли б обороняти два чоловіки проти тисячі, а тому яр і печера сміливо могли вважатися за неприступні.

Був уже пізній ранок, але в яру, а особливо в печері ще лежав нічний морок. Крізь густу покрівлю гілляк світло

Зіедве пробивалося у звивисті щілини яру, гублячись зелена-* вими відблисками у хвилях туману, що кошлатими клаптями повз по мокрому дну й виривався нагору, чіпляючись за виступи каміння й оголеного коріння. В чорній дірі, розширеній углиб, ліниво коливався вогник ватри, що догоряла, освітлюючи блідими полисками двох озброєних чоловіків; вони, розлігшись, ,як видно, грілися коло вогню, бо в цьому таємничому сховку було сиро й холодно. Один з чоловіків був уже старший за людину середнього віку й скидався на типового старого солдата. Чуб, що стирчав на голові його безладною купою, все ще зберігав сліди низької стрижки, а на щетинистій бороді підіймалися кущами колишні бакенбарди. Сіро-брудного кольору волосся обрамляло загоріле, обвітрене обличчя цього мешканця похмурої печери, і темно-бронзове обличчя його здавалося в напівтемряві майже чорним; глибока складка, що лежала між насупленими широкими бровами, надавала виразові обличчя понурої дикості, котру підсилювали, поблискуючи злим вогником на червонаво-жовтих білках, зіниці. Одягнутий він був у простий селянський одяг; тільки за поясом у нього стирчало два крем’яні пістолі та теліпався в гакірятглх піхвах довгий ніж.

Товариш його у всьому становив цілковиту протилежність. По-перше, він був молодий, вродливий, ставний; по-друге, в тонких рисах його обличчя і у виразі прекрасних очей сяяли благородство й гордість; по-третє, на ньому був гарний шляхетський одяг і цінна зброя, починаючи з коштовної кривулі, та й взагалі у всій постаті його видно було шляхетство.

— Ну що, Янку,— перервав, нарешті, мовчанку старший,— давай хоч покуримо, а то геть кишки затягло і під серцем смокче.