Слава ЗСУ!

Виявилося, що втікачі мали тільки три ножі й ніякої більше зброї... А погоня наближалася й була від них не далі, як за верству.

— Нічого, впораємося,— промовив каторжанин, але в глибині серця відчув холодний струмінчик.

— Бігом, хлопці! — крикнув він для бадьорості.

З гарячковим зусиллям ухопилися всі за рядно, в котрому лежав Кармелюк, і пустилися бігти; та хвилин через п’ять вони змушені були сповільнити свої кроки, а ще через п’ять — посунули ще дункче втомленою, вповільненою ходою... Відстань між ними й вершниками хутко зменшувалась... Уже чути було окрики гусарів, і ось пролунав перший постріл; він, правда, не зачепив нікого, але куля пролетіла над самим вухом пічника...

— Стійте, братове,— нараз рішуче скомандував Кармелюк. Всі мимоволі зупинилися.

— Покиньте мене, дохлого,— мовив він владно.— Зі мною ви однаково нё втечете... Рятуйтеся самі!

— Нізащо! — обурилися всі арештанти.

— Здохну тут, коло тебе, батьку, а не відступлю й на крок! — крикнув Явтух, не випускаючи з рук рядна.

— Поборемося з собаками,—спробував був каторжанин піднести настрій товаришів, та Кармелюк рішуче став проти цього:

— Навіжені! Ви своєю впертістю занапастите себе й мене... В них же рушниці, й пістолі, й шаблі та й самі на конях, а ви з голими кулаками; вас або тут переб’ють, або ще передадуть катові...

— Однаково без батька не бути нам! — вперто мовив Явтух.

— Та зрозумій же ти, вони мені лиха не зроблять,— захвилювався отаман,— вони мою голову берегтимуть дужче, ніж свою. А от коли вас переб’ють, то мені вже потім і тікати ні з ким буде. Отож розбігайтеся зараз же в усі кінці... заради мого визволення! — владно крикнув Кармелюк.

Каторжанин і Явтух, узявши рядно, кинулися в протилежний бік, щоб одвернути й розділити погоню. Інші, поклавши отамана у водориї, подалися в рівні боки...

Загриміли постріли. Спершу вони не завдавали нікому шкоди, але ось Махнидралов нараз махнув якось чудно руками й перекинувся навзнак..

Після побачення з Кармелюком Олеся повернулася додому неначе ошалівши: приплив несподіваного щастя так сп’янив її, гак охопив і поглинув її душу, що дівчина стала майже глуха й невразлива до явищ звичайного життя. Її думки були не тут, у скромній світлиці, а там, у таємничій ущелині пралісу; слух її ловив не мову кревних рідних, батька й матері, а уявні звуки далекого голосу, що безугавно тріпотіли¹ в її серці... Вопа й хвилини не думала про те, що її чекає в майбутньому, вона тільки відчувала, що Кармелюк любить її, шукає в неї допомоги, і свідомість цього сповнювала серце дівчини невимовним раюванням.

Днів через п’ять після повернення з табору Кармелюка Олеся гуляла по своїй леваді, на березі ставу. Вітер був холодний; важкі, безбарвні хмари повзли якимись брудними лапатими клаптями по небі; верби не шуміли, а безпорадно хльоскалися голим гіллям; хмари вороння із зляканим криком крутилися над свинцевою водою й нанизувалися чорними цятками на верховіття верб і осик; у повітрі швидко пролітали косими лініями сніжинки.

Олеся задумливо йшла, не почуваючи ні холоду, ні смутку в болісному стогоні природи... Вона йшла, не оглядаючись і не дивлячись на боки, вперед і вперед, залишила свою леваду й пробиралася протоптаними стежками поміж густими заростями й очеретами до млина.

Зненацька в одному місці, обійшовши великий кущ ліщини, вона почула позад себе, що її хтось тихо погукав:

\— Панночко, панно Олесю!

Дівчищ здригнула й закам’яніла, ¹

— Не бійтеся, панно, це я! — знову почувся голос, який вдався Олесі знайомим.

— Хто ви? — ледве подала вона голос.

— Аз єсмь Хоздодат многогрішний! — І серед розведених гілляк ліщини виросла перед Олесею знайома постать каль-недеражнянського поповича.

— Боже мій! — жаром спалахнула Олеся. Вона впізнала в ньому не тільки знайомого, а й того самого товариша Кармелюкового, котрий проводив її на побачення з батьком і потім обережно доставив у Деражню. Вона зараз же догадалася, що він посланий сюди від отамана з листом від нього, а тому ховався в заростях. Подумавши так, дівчина ще дужче зашарілася й зронила, задихаючись від хвилювання:

— Що ж там?

— Біда,— отамана взяли! — так і випалив Хоздодат.

Олеся поблідла, тихо скрикнула й похитнулася; Хоздодат,

перелякавшись, кинувся до неї й підхопив її.

— Панно, схаменися, ще ж батько живий, тільки треба рятувати його!.. Я саме на тебе й розраховував, на твоє вірне серце,— заговорив попович,— то воспрянь духом і гряди.