Слава ЗСУ!

— Ну що, друже, відтанув хоч трохи? — кивнув він, нагнувшись до піднятого коміра кожуха.

— Нагріваюсь,— почувся глухий голос.— А де ми?

— Та вважай, що на аванпостах... малий перехід — і ліс...

— Де Дика корчма?

— Туди й їдемо...

— Гоп! Гоп! — почувся в цей час спереду голос.— За мною! Не буде й двоє гін до лісу!

— Візьмем! —відгукнувся Хоздодат і рвонув через кучугуру іноходцем.

За кілька хвилин подорожні виїхали на вузеньку, але певну стежку...

Дмитро й Хоздодат вирішили не зупинятися, а правитись до корчми, де був уже певний притулок. Попереду пильнувати стежки поїхав Гололобий, який дуже добре знав усі ходи й переходи в місцевих лісах, а Дмитро взявся охороняти . тил. Сам же візник, насунувши шапку на вуха, пустив віжки й почав дрімати... Кінь потюпав інохіддю... В лісі було зовсім тихо й навіть тепло; пухнастий сніг падав безшумно крізь гілля дерев... Сани м’яко сунулися...

Кармелюк одкинув коміра, що зовсім ховав його голову, і, обнявши рукою дівчину, пригорнув її до своїх грудей.

— Господи! Ангеле небесний! За що мені таке щастя? — схвильовано сказав він, не в силі бувши стримати сердечного пориву,

— Матко божа! —прошепотіла Олеся.— Чи не покалічив ти собі рук, чи не перебив ніг, як зірвався?

— Ні, моя зіронько! А хоч би й переламав навіть кості, то хіба це варте такої радості, яка кипить у моєму серці? Та за щастя бути з тобою, слухати твій голос, дивитися на тебе — я б пішов на всі муки.

— Не кажи цього... В мене серце не витримає! —поривчасто промовила з слізьми в голосі дівчина й щільніше притулилася до плеча свого друга.— Боже! Скільки мук я перенесла, як ти сидів! Тільки й дум було, що про тебе... про твоє врятування...

— Ангеле небесний! Та чи вартий я твого горя?

— Як же не вартий? Коли ти мені миліший за всіх!..

— Моя воркота, моя порада! От питала, як я себе почу

ваю, а в самої руки холодні як лід... хоч би не одморози-ла...— і Кармелюк притяг руки Олесі до своїх губів і поцілунками й диханням почав гріти їх... .

Дівчина хотіла була звільнити свої руки: їй здавалося, що такому кумирові її душі принизливо розсипати на неї, нікчемну, такі ласки, та непогамовне хвилювання ослабляло її сили й волю...

— Ой мамо моя! — тільки й шепотіла вона.— Не насмілювалася я й мріяти... Ой, н§. варта! Не варта!

— Ціни тобі немає, моє щастя, останнє щастя на .світі! — з глибоким хвилюванням сказав Кармелюк і, пригорнувши Олесю до грудей, почав обсипати її палаюче личенько гарячими поцілунками...

Олесю охопило жагуче й могутнє почуття, залило солодким трепетом груди й затуманило якимсь чарівливим хмелем голову: замість протесту дівчина відповіла на ці поцілунки поцілунками.

— Я не знаю, де я... і що діється зі мною! — ронила вона слова, хвилюючись...— Умерти б зараз! Ох, як ти висів і гойдався над проваллям... Я не знаю, як я перетерпіла цей жах!

— Що згадувати!.. Минуло, і бог з ним! А тепер я на волі... і в раю! Скажи ж мені, моя пташко, ти любиш мене?

— Більше за життя!

— І не погребувала б моїм низьким станом? Не побоялася б моєї проклятої долі, не пошкодувала б своєї чистої святої душі, щоб нею зігріти похмурий холод моєї...

— Навіки... навіки... Більшого щастя немає ні тут, ні там! — шепотіла Олеся.

— То будь же моєю дружиною! — палко ^овив Кармелюк.— І я присягаюся тобі, що все моє життя, яке ще зосталося, покладу до твоїх чарівних ніжок; всі мої думки, всі мої бажання схилю до твоєї волі... І тільки в ній одній бачитиму і радість, і щастя!

— О, мені не треба такого рабства! — воркотіла, лащачись, Олеся.— Про одне тільки благаю: бережи себе!

Хоздодат давно вже напівлежачи спав, а кінь, не чуючи ніякого нокання, спершу трюхикав, потім пішов стомленою лінькуватою ступою, а далі й зовсім став, Наші подорожні, сп’янілі від радості кохання, звичайно, занесені були в чарівні краї й не помічали нічого, що відбувалося навколо. Мова вже була безсила висловлювати їхні почуття, і тільки самі поцілунки та поривчасті обійми могли частково виразити настрій охоплених полум’ям душ...

Нараз почувся голос Гололобого коло самих саней:

— Чого ж ви, панове, стоїте? Я вже встиг побувати і в корчмі!

— Що сталося? — під’їхав у цю хвилину й Дмитро.

Закохані отямилися. Хоздодат здригнув і почав протирати очі.

— Бр-р-р! Знеміг сон!—буркнув він.— Дух бадьорий, а плоть немічна...

— І я подрімав...— голосно позіхнув отаман.

Олеся потупилася, щоб приховати усмішку щастя, яка осяювала її обличчя.