Кармелюк

Уляна зустріла Кармелюка як ніде нічого; тільки по тих вогниках, що часом зблискували глибоко в її очах, можна було догадатися про щось лихе, затаєне в її душі.

Посидівши майже годину з Уляною, Кармелюк вийшов з хати й пішов поникати безцільно по лісу.

Непривітний осінній день уже був на схилі. Голі дерева тихо стогнали... Зрідка накрапав дрібний дощик. Ця сумна картина посилювала безпричинну тугу, що ‘ охопида Кармелюка.

Довго так ішов Кармелюк... Уже починало темніти в лісі, як він повернув назад до Уляниної хати. Коли Кармелюк підійшов до воріт двору Уляни, чорний ворон знявЬя з тийу й, голосно крякнувши, важко махнув крилами й перелетів через дорогу.

Кармелюк на хвильку спинився; сумна усмішка майнула в нього на губах; він труснув головою й рішуче ступив у хвіртку...

Коли Кармелюк увійшов у сіни, йому причувся якийсь шерех у кутку; він хотів був викресати вогню й оглянути накидані в кутку кулі соломи, та нараз якась байдужість напала на нього. Отаман махнув рукою, болісно всміхнувся сам собі й зайшов до хати. В хаті світилися скалка й каганець.

Біля столу сиділа Уляна й тривожно поглядала на двері.

*— Де ти забарився? — звернулася вона до Кармелюка й, підвівшись з місця, підійшла до нього й допомогла роздягтися.— Сідай лишень вечеряти. Я вже тебе ждала-ждала, і вечеря прохолонула..

— Ходив, друже мій, по лісі, згадував своє колишнє,— сумно, відповів Кармелюк і, ласкаво обнявши Уляну за стан, підійшов разом з нею до столу.

Уляна здригнулася від доторку його руки й поспішила відхилитися.

Кармелюк сів за стіл, спершись на нього ліктями, й опустив голову на руки.

— Згадав своє колишнє,— заговорив він після хвилинної паузи,— і здалося мені, Уляно, що все це — й радощі, й муки,— все це було так давно-давно, і навіть не зі мною, а з кимсь іншим...

— Бо сам ти став не той, що був,— глухо відповіла Уляна,— а був би ти колишній Кармелюк, то тільки свиснув би — і зібралася б знову зграя соколів.

' — Ех, Уляно, Уляно! — глибоко . зітхнув Кармелюк.— Минув уже той час... не наша тепер пора. Людям трошки полегшало, а про більше просити треба тільки бога. Та коли б ти навіть зараз зібрала мені цілу ватагу добірних гайдамаків,-^ не вийшло б нічого... -А знаєш, чому раніше ніхто не міг мене взяти? Бо я сам вірив у те, і почував, і знав, що куди б мене не заперли вороги, я знову вирвуся й повернуся на своє рідне Поділля; а тепер, Уляно, я не вірю нічому... Вмерли моя сила й віра.

Кармелюк похилив голову.

— Вчора ще...—казав він.стомленим і сумовитим голосом

після тривалої паузи,— вчора я ще вірив, що доля всміхнеться мені хоч перед смертю... Вчора я ще надіявся на щастя, а сьогодні я вже не вірю нічому. Знаєш, коли я тільки розплющив очі сьогодні вранці, я відчув, що в мені щось обірвалося:, й обірвалосяназавжди... А як я підходив до твоєї хати, ворон піднявся мені назустріч і голосно крякнув... То він смерть мою віщував мені, Уляно,—додав Кармелюк уже зовсім тихо. - ‘ ■

Уляна поблідла.

— Бабські прикмети,— промовила вона з силуваною усмішкою.— Ти втомився з дороги, випий, закуси й приляж".

Кармелюк мимоволі здригнув при останніх словах Уляни.

— Не квап мене лягати,— промовив він сумно,— вкладуть інші. А от що,— він узяв Уляну за обидві руки й мовив сумно й ласкаво: — хто знає, чи випаде нам у житті друга така хвилина... Давно хотів я просити тебе, Уляно, щоб ти мені простила за все...

Улянині руки тріпотіли в Кармелюкових руках.

— Знаю я,— казав він ще лагідніше,— що завдав тобі чимало горя. Не моя в тому провина. Свідок бог, Уляно. Серцеві ж не скажеш битися так, як хочеш, воно б’ється, як само хоче... А другом твоїм я завжди був вірним, незрадливим... Останнього ж разу я попався через те, що кинувся тебе рятувати.

Вибух дикого ридання вирвався з грудей Уляшт, вона гримнула иа землю й припала головою до колін Кармелюка.

— Мене, мене! Прокляту! — закричала вона, перериваючи слова риданням, і з силою вдарила себе кулаком у груди.— О, чому я не розбила тоді голову собі об каміння! Чому не порішили мене вороги? Проклята я, проклята богом навіки!!

— Не плач, Уляно, не рви мого серця. І так мені нудно,— зітхнув Кармелюк і нараз, підвівши голову, побачив бандуру, що висіла на стіні.— Бандура моя! — скрикнув він радісно.

— Я зберегла її,— глухо пояснила Уляна.

Обличчя Кармелюка відразу прояснилося, коли він побачив старого товариша. Він обережно зняв бандуру з стіни, здмухнув ц неї порох, наладнав струни й, сівши на лаві, заспівав спершу тихо, а потім усе голосніше й голосніше: