Слава ЗСУ!

— Як знаєш... а на розвідку я зараз,— і він швидко пішов яром угору.

Янко ліг на живіт і, спершись на лікті, здушив голову руками і втупився в купу розжеврілого вугілля, навколо якого звивалися ще тонкі синенькі змійки. Вся печера тепер сповнилася голубим напівсвітлом, що пробивалося і зі входу з яру, і зверху через тріщини й щілини поміж насунутих одна на одну кам’яних плит. Тепер уже можна було помітити, що склепіння печери підвищувалося всередині і сама вона розширювалась у глибині, поділяючись на два-три рукави, що чорніли своїми ходами; по закутках головного відділення видно було купи всілякого одягу, зброї і коштовних речей. Серед глибокої кругом тиші чути було, як монотонно журкотів струмок та квапливо стукотів дятел, який то затихав, то стукав ще гучніше.

Але Янко тих звуків не чув; він глибоко задумався, поринув у спогади про минуле. Прийом, міра, лоб, казарми, строкатий чужий натовп і безкінечна дорога, що все відбігала від любого краю, від дорогих серцю людей у темну, безпросвітну глушину,— все це влилося в його серці в суцільну тупу тугу, в якийсь протяжливий, нескінченний стогін, що й тепер стискував його серце до болю... А потім, потім... почалися муштра, приниження... Пана й економа замінили вахмістри, корнети, ескадронні, та знуща'вся і свій брат, що дивився на хохла, на мазепу або глумливо, або злісно...

«Еге ж, коли б не було там земляка Гниди,— пролетіло в думці Янка,— коли б не здружився я з ним, то пропав би напевне... а потім ще пощастило йому вийти з рядових на інші посади... І Дмитро допоміг,— згадав він,— тому слово, тому два... Хоч і не дуже близький земляк він був — з Полтавщини, а все-таки свій брат».

Спробували, звичайно, всіх принад на своїй шкурі: смак кулака, чобота, ударів по вуху, ударів прикладом — усіх педагогічних засобів під час муштри; але Гнида один з усіх витерпів ще й знущання з хохлацької пики й мазепинської мови,— і от перейнявся. співчуттям до новачка й почав за нього заступатися. Самітне серце Янка відгукнулося одразу на добре почуття Гниди й відплатило йому вірною дружбою. Мав тепер з ким перекинутися Янко щирим словом, поділитися своєю безмежною тугою,— і на душі в нього просвітліло.

Хоч Гнида вже й звик говорити по-казениому, а все-таки ще не розучився розуміти рідну мову й вислуховував скарги Кармелюкові поблажливо й співчутливо. Раз, коли нестерпно стало від образ і тужливої гризоти, Яико сказав своєму товаришеві в нападі одчаю, що він накладе на себе руки, побивши перед тим вахмістра...

—- І дурний, бра, будеш,— сполошився Дмитро,— через собаку пакувати душу немає авантажу...¹² А коли тобі допекло до живих печінок і нудьга посіла, то втікай у свою сторону —і все!.. Ну, доведеться там ховатися — це не має ваги; а хоч колись і попадешся, то хоч погуляєш. А там: чи пан, чи пропав — двічі нб вмирати!.. Та й од кари можна втекти, аби тільки гроші... а коли вже зовсім діло дійде до того, що бий дріб,— тоді, на крайній випадок, можна й вирядити себе в далеку дорогу... Тільки вже наостанку, не інакше... Я ж сам пробував дезертирувати і шпіцрутенів за це скуштував, а все ж таки дурості над собою не скоїв... і ще охоту маю погуляти на вільній; волі, на роздоллі...

— Брате мій, друже мій! — з криком обпяв його Янко і весь затремтів від надії, що охопила його.

Ця надія воскресила Янка, і приятелі потім часто розмовляли про те, як їм втекти, переказуючи один одному відомості про різні краї, про лад у них і про свої палестини.

Як виявилося, Гнида був сирота; він уже п’ятнадцятий рік тяг лямку в уланах; на Полтавщині не зосталося в нього ні рідних, ні друзів; крім того, батьківщина його, Кременчуцький повіт, був безлісний, та й Дмитро мало його знав.; Янкові ж Поділля, а особливо три суміжні з його домівкою повіти, були дуже добре знайомі, і ця місцевість давала всі вигоди для переховування... Тому-то Янко й схилив Гниду тікати разом з ним у свій рідний край, але Дмитро, навчений досвідом, одкладав утечу до більш вигідної стоянки полку й до того, поки не назбирають вони трохи грошенят.

Янко тепер уже міг ждати тернлячо: мого гріла наділ іі спонукала до гарячкової винахідливості в добуванні грошей, притуплюючи гіркоту образ. Але чим Янко, як солдат, міг заробити? Ремества, на нещастя, він не знав, а свої загальні знання й розвиток він не міг ніде застосувати... І він гарячково почав вивчати російську мову: добував через Дмитра всякі букварі, книжки, зубрив їх ночами, бо такого роду нахилів тоді не заохочувалось... І таки подолав: здібності він мав неабиякі, з книжкою працювати він привчився з дитинства, і нічого не було дивного, що він за порівняно короткий час навчився швидко читати по-російському; розмовляти вчився само собою в щоденній обихідці.

 12 Вигоди, користі.