Слава ЗСУ!

— Із Пилипонів, Могилівського повіту,— відповів, не образившись, муляр.— Старообрядці будемо, примірно... Тому нас ці мазепи і звуть пилипонами.

— Цо то єсть мазепи?

— Та ось ці хохли... Ненавидять нас... Ну й ми їх, нечистих, до себе не пускаємо... Війна, виходить, і повзводні сутички... хто кого! То ми вже хотіли аж до Литви податися, щоб тільки покинути цю барабанну шкуру — Хохландію.

— Слухай, пане коханку,— тихо звернувся-до Хойна-цького пан Янчевський,— це посилає тобі сам бог такого робітника. Я пилипонів добре знаю; вони справді ненавидять і зневажають хлопське бидло і по релігійному фанатизму, і по мові, і по звичаях... Тут уже можна напевно сказати, що цей кацап не знюхається з твоїми хамами... та й, крім того, можна до нього приставити двох вірних із шляхти дозорців і бути зовсім спокійним; адже браму й ограду треба закінчити,— так їх залишити небезпечно.

— Пан ма рацію,— погодився Хойнацький і став домов-, ляти муляра.

Муляра, після пильного огляду, допустили у двір. Наступного дня йому була запропонована спробна робота в домі — полагодити піч,— і Хойнацький зостався цілком задоволений.

А ще через день увечері покоївка Фрося, досить уже знайома з життям, хихикала й шепотілася з посудницею: з нею вона любила часом поінтимничати. То була та сама Фрося, що служила шість років тому у Пігловських; діставши вільну, вона вже третій рік працює у нових панів Хойнацьких, увійшла в довір’я своїми спеціальними здібностями до Доротеї і стала їй повірницею.

— От сміху, любко! — заливалася Фрося.— Цей кацап у мене втріскався!

— Ой мамо! Дідуган такий! — хитала головою посудниця.

— Та який ще вій дідуган? Ні, він ще ого-го! Тільки що кацап, у бороді... Цапом од нього несе...

— А пані вже напевно те знає?

— Ба ні! — зареготала почервонівши камеристка.— Тільки так мені здається... Проте кацапів я вперше бачу... того наче й страшно; а може, вони теж люди! Ось і цей — греч* ний, ласкавий... Сережки мені подарував одразу... золоті... Ось подивись...— І вона, вийнявши з кишені коробочку, подала її посудниці.

— Матінко! — сплеснула та руками й остовпіла від подиву.— Та за такі сережки не знаю що... Ото він вас так покохав? Оце диво: тільки глянув і покохав?

— Що ж тут дивного? За мною гинули не раз... Тут довго марудитись нема чого... глянув і пропав: або кавалер, або нанна! Це тобі, кріпачці, вдивовижу, а мені так начхати! — І вона переможно вийшла з дівочої.

А на четвертий день, роздягаючи пані, Фрося сказала, що пан Янчевський просив перевести його з кабінету в пани-чівську.

— Навіщо? — здивувалась Доротея.

— Та нібито, пані, там незручно,— відповіла з лукавою усмішкою Фрося.

— Пусте! Досить! В паничівській помісти краще пана Кшетинського, улана...

— Того високого, стрункого... з гарними вусами... такого гожого — красеня?

— Ну ти мені не дуже-то па нього задивляйся!

— Брунь боже! — зніяковіла служниця.— А ключ від потайних дверей де пані звелять...

— Сюди давай! —перебила Доротея, теж зніяковівши.

Фрося передала пані ключа й заходилася дещо прибирати

в опочивальні, а потім, немов між іншим, звернулася до неї:

— Там, пані, на кухні, казав пан Хойнацький, занадто небезпечно дозволяти муляреві спати — він може підпоїти дозорців, а то й самі хропака дадуть... і тоді, що хоч і куди хоч... То краще було б замикати кацапа в якійсь коморі..,

— Еге ж, це правда,— погодилась пані.

— То я б вельможній пані нагадала...— трохи затнулась камеристка,— про ту комору, що була раніше креденсом...¹⁹ Звідти не вилізе... а я замикатиму...

— Ха! А ти вже познайомилася з мул яром? — кинула на неї пані поглядом і, помітивши, що обличчя Фросі густо зашарілося, зареготала й додала: — Що ж, я нічого проти цього не маю, держи його коло себе на замку, але й відповідай за нього суворо...

— А, на рани пана бзуса... хай тому мулярові всячина: я тільки про панську безпеку клопочуся... а то,— потрібен мені!

— Ну, добре, добре,— підморгнула пані,— я ж не в претензії... А ти б знайшла ще й моєму панові якусь забавку..* щоб не набридав...

Повірниця хихикнула поштиво в руку і вийшла, побажавши своїй пані доброї й щасливої ночі.

Днів через три після описаної сцени з’явився якийсь шляхтич коло брами: його, звичайно, в двір не пустили^ а почали розпитувати черев віконечко біля воріт; він назвав себе Зеленським, післанцем з листом і речами до пані Доротеї від її далекої приятельки пані Люджеської. Щоб перевірити ці показання, покликали фурмана і доїжджачого, приятельок пані, які були в селі, і вони признали в прибулому Зеленському управителя пані Люджеської. Тільки тоді шляхтича впустили, а листа передали Доротеї. Пані Люд-жеська писала, що незабаром приїде й сама*, а зараз просить поки що примістити в домі її речі: килими, срібло, бронзу, котру вона не зважується без себе залишити на хлопів.

---

 19 Коморка.