Слава ЗСУ!

Муляр, який працював коло брами, дуже здивувався, що так боязко допитують і оглядають кожного приїжджого, і в простоті душевній сміявся голосно із шляхтича.

— От так жданий гість! Ха-ха!! Обшукайте лишень його, братці, з фронту і з тилу!

— А ти, проше пана, зубів не скаль, а допоможи краще батькові,— підкреслив шляхтич.

Муляр зніяковів, засоромився і змовк; та коли прийшов від пана дозвіл взяти скриню, яку привіз шляхтич, і перенести її В ДІМ у гардеробну, ТО Й ВІН' охоче взявся допомогти переносити, і його поміч знадобилася, бо скриня була над-: звичайно важка.

В кімнатах зустрів муляра господар, пан Віцентій^

— А що, вацпаие, як твої роботи посуваються? — спитав

він. ,

— Коло брами, вельможний пане, все до вечора закінчу, а завтра перейду в сад.

— Досконале; по закінченні дістанеш нагороду.

Муляр уклонився. В цей час підійшов до них пан Янчевський з уланом.

— А що, пане Віценте, як гадаєш? Чи не додатися нам на полювання розім’яти кості, а то ми ніби засиділися?■*— звернувся він по-дружньому до господаря.

Дуже добре,— погодився той,— думка, друже, мені до серця...

— Тільки куди?

— Добре було б на звіра... потішити молодого героя й помилуватися його хоробрістю... Ха-ха-ха!

— До панських послуг,—¹ відповів завзятий улан і багато-* значно клацнув при цьому острогами.

— Віват!.. Та куди ж би? міркував, потираючи руки, господар.

— Якщо дозволить їх милість панство, то я порадив би,— втрутився до розмови муляр. То було б зухвалістю з боку хама, але тому що хам був не свій, а пилипон, якому властива невихованість, і тому що порада його могла бути цікава, то Хойнацький і кивнув головою.

— У Хвощівському болоті, ваше високоблагородіе, у Вилах, що тягнуться до Головчинського лісу, там того самого кабана — сила!.. На свої баньки бачив, а одинці — оттакен-ні — страх великі!.. Отож якщо кинути туди гончака, то просто піде батальний вогонь.

— А він правду каже,— зауважив господар,— там водяться, жаль тільки, що далеко, а тепер пізненько...

— Що ж, ваше благородіє, і переночувати можна в лісника, а на зорі... в болото — розкіш!..

— Чи не краще завтра? — вагався господар.

— Та що ти, пане Віценте, завтра? Тепер спокійно! — заперечив Фелікс Янчевський.

— Ма ся розуміць, звичайно,— спалахнув нетсрпіппям улан.

— То й прекрасно,— погодився господар і побіг давати розпорядження.

Минуло, проте, чимало часу, поки веселе й численне товариство в супроводі шарабанів із собаками й вагону вершників рушило в путь.

Мисливці на ніч не вернулися, і пані Доротеї довелося сісти вечеряти лише з двома ветеранами. Незрозуміла туга й тривога до того охопили її, що вона не могла нічого їсти. Запросивши безсилих старих ночувати в чоловіковім кабінеті, щоб у домі принаймні були чоловіки, вона сама ще раз обійшла дім, сад і двір. Скрізь було тихо, спокійно, тільки з челядницької часом чути було регіт; але він бадьорив... Доротея поглянула на небо; половина його була вкрита чорною заслоною, і зловісний морок насувався на землю...

Фрося ждала її в опочивальні.

— Що це за гамір у челядницькій? — спитала пані у повірниці.

— То пан Зеленський, що прибув, частує товариство: такий веселий, балакун...

— Гляди, щоб не перепилися вони в дим... особливо лакеї...

— Я скажу... хай пані не турбується.

— А твій — у комірчині?

— На замку,—махнула рукою покоївка й, спитавши, чи не треба ще чого пані, пішла.

Доротея зосталася сама. Вона ще раз оглянула опочивальню й будуар, вийняла з комода заряджений пістоль, поклала його під голову й знову лягла. Помалу-малу її почуття почали поринати в приємну памороку.

Тим часом муляр з болісним нетерпінням чекав на свою Фросю; він і виглядав, і прислухавсяне йде* та й годі.

Нарешті Фрося зашелестіла накрохмаленою спідницею. Муляр вхопив Фросю за руку й потяг був до комірчини.

— Чекай, пся крев! — скрикнула отетеріла коханка.— Я ось тільки збігаю в челядницьку, щоб лягали спати, і повернуся до ведмедя.

Муляр подумав з хвилину.

— Тільки щоб не прийшли сюди лакеї, а то нам перешкодять...

■ — Не бійся, питимуть, поки не попадають... Аби тільки не галасували.

Муляр замкнув за нею вхідні двері, увійшов квапливо в гардеробну й кинувся до привезеної шляхтичем скрині.

— Живий? — прошепотів він, нагнувшись.

Відповіді не було.

—* Чи живий? — майже крикнув він від жаху, нахилившись ще нижче.