Слава ЗСУ!

Коли ж граф звертався до неї з запитанням, вона зовсім тетеріла, впускала серветку, ножа, виделку й червоніла по самі вуха.

Під впливом вина й нервового збудження пані Розалія також розчервонілася; темні очі її заіскрилися. При вечірньому освітленні вона здавалася ще привабніша: оголені плечі й шия принадно біліли, коштовні перла з рубіновими підвісками, якими вона встигла себе прикрасити, відтіняли ще дужче красу її лебединої шиї.

При кожному повороті голівки красуні рубіни здригалися, і здавалося, що то краплі крові спадають з коштовних перлів на шию вельможної пані.

По обіді Розалія запропонувала гостеві освіжитися на терасі.

Місяця ще не було, але навкруги вже розливалася глибока ніч... Повітря насичене було п’янкими пахощами, в таємничій глибині неба блискотіли великі мерехтливі зорі.

Групи дерев набрали фантастичних обрисів і ніби стовпилися навкруги будинку чарівничою стіною. Від смуг світла, що падали з вікон будинку на терасу, таємнича темрява саду здавалася ще глибшою, ще знадливішою.

Граф глибоко зітхнув і відчув, що до життєрадісного настрою його домішався глибокий смуток, що загрожував перейти в тугу. Він здригнув, стріпнув головою, немов бажаючи відкинути від себе неприємний спогад, і розправив могутні плечі.

— Це пусте! вирвалось у нього з зітханням.— Мигнула перед очима, мов зірочка, та й полетіла... куди? — Граф сперся на гратки тераси й, закинувши назад голову, втопив свій погляд у зоряну глибину неба.

Ввійшла Розалія. Вона була в новому одязі, зовсім вільному й привабному, в прозоро-серпанковій блузі, підперезаній коло грудей голубим поясом. Великий виріз оголював її білосніжпі плечі, легка тканина тільки ледь прикривала принадні окреслення грудей, а відсутність рукавів давала можливість милуватися красою ліній надзвичайно білих рук. Але поява красуні не викликала захвату на обличчі графа; навпаки, в очах його промигнув якийсь досадливий вираз.., а втім, це тривало всього лише одну мить.

Розалія закинула голову й тропіки схилилася на плече графа.

— Яка ніч! — прошепотіла вона, завмираючи.

— Так, щасливий той, хто такої ночі сміє припасти до грудей чарівної богині, цілувати її ноги, дихати її диханням*— жагуче промовив граф, близько нахиляючись до голівки Розалії.

— Хто знає! Чи справді щасливий той, хто на все має владу?

І вона почала казати йому про свої таємні страждання, про ненависного чоловіка й про те, що ще не знала кохання, але й узнати боїться.

Граф притискував її руку до своїх уст, Розалія не противилася.

— То пані боїться кохання? — шепотів він...

— Боюся, чи не захопив мене такий гріх?

— О моя красуне, та я всі муки й тут і на тому світі прийму на себ.е за такий гріх! — скрикнув патетично граф і притиснув її до своїх могутніх грудей.

Розалія відповіла на поцілунок тим я^е, але потім, схаменувшись, стала шепотіти:

— Облиш, безумний... ми ще не самі... тут ходять... пусти ж!

І вона вислизнула, мов змія, з його обіймів, і промовила голосно:

— А все-таки я цього Кармелюка страшенно боюсь...

— Я хотів би ним зараз бути,— відповів граф.

— Чому? — лукаво спитала Розалія.

— Бо для нього не існують слова: «Тут ходять».

— Ось що,— прикусила губки Розалія...— Ага, мій друже, я й забула,— промовила вона, ніби схаменувшись.—Треба ж показати графові моє сховище... там і альтанка є.

— Альтанка? — скрикнув граф...— Альтанка... ах, так, так! — він ніби зрадів цьому слову...— То ходім скоріше.,, і чи не захопити туди й скриньки...

— Я про це й думала: там можна сховати.

— Чудово. Я жду.

Розалія поспішила до кабінету, а граф підійшов до граток тераси й затьохкав соловейком. Мабуть, він зробив це дуже натурально, бо з найближчих кущів бузку до нього долинула у відповідь солов’їна трель.

Граф стрепенувся й кинувся до кабінету допомогти Розалії.

— Ціла вічність минула, не міг витерпіти...— І граф прийняв з рук Розалії скриньку.

— Так би навіки з тобою! — почала шепотіти пані, тулячись до свого захисника, але не закінчила фрази, почувши якийсь стук і гамір надворі.— Що це таке? — скрикнула вона, припавши ще дужче до його грудей.

Граф поспішив вийти з нею з кабінету.

Нараз двері в передпокої розчинилися, і на порозі з’явився графський слуга.

— Кармелюк, пане графе, ломиться в браму! — випалив він, ніби доповідаючи про приємну подію.

— Ай! Єзус-Марія! — скрикнула пані і майже повисла на руках графа.

—. Заспокойся! Волос твій не впаде... Чи все гаразд? — звернувся граф до слуги.