Слава ЗСУ!

— З панського наказу все.

— Дуже добре,— перервав його граф і зробив при цьому непомітний рух.— Ти, отже, з челяддю утримаєш поки що від розбійників браму, а я сховаю пані й повернуся розправитися з лиходієм. Гляди ж, щоб усе було, як наказано.

— Слухаю, батьку.

— Стривай, ще ось що... На хвилину, пані...— Граф обережно визволився від Розалії.

— Ой, на бога! Не залишай мене! f

— На одну хвилину... Я не залишу, ще одне розпорядження.

Граф схопив слугу за руку й, потягши його в глибину кімнати, зашепотів квапливо:

— Ось тисяча червінців,— скинув він з себе пояс, набитий червінцями, і передав його слузі.— Розділи поміж селянами... особливо між бідними... Гроші маршалка зі мною, подуванимо потім... На братію трохи, а те на бідних.

— Так, батьку,— кивав головою слуга.

— А хліб і зерно'теж усе селянам, нам тільки їстівне, коні, одяг, воли... Ні краплини крові, чуєш?

— Чую, батьку.

— Ну, покарати, к©го слід, гарненько, і все! Якщо нападуть маршалок і дозорець, пов’язати й захопити їх із собою. _Л Тобі доручаю все зробить точнісінько. Жди мене тут! — додав він голосно.

— Виконаю все, батьку!

— Тепер я твій! — кипувся граф до напівмертвої від жаху Розалії, й, обхоиивши її стан рукою, хутко пройшов два покої, і зійшов з нею по східцях тераси в сад.

Як тільки кроки удаваного графа завмерли на східрях тераси, Андрій увійшов до покою Розалії і відчинив двері

до зали; в кімнату увійшли Корчак, фурман Онисько, Явтух і ще кілька чоловіків з ватаги.

—- Нуте, бра,—відрапортував зразу Корчак,—челядь уся на перев’язочнім пункті: селяни допомогли. Де ж отаман? Який наказ?

— Батько одвів паню, повернеться. Гроші тут, а решта в батька,— відповів Андрій.— Ти ж одбери в ключниці ключі та виймай срібло, провіант...

— Гаразд. А що ж із слугами робити?

— Найвірніших псів маршалок забрав із собою. А от фурман добре всіх знає, він і розсудить, кому скільки всипати. Отаман дав наказ крові не проливати...

— Го-го! То чи тут вистачить лози на всіх? — усміхнувся фурман своєю широкою усмішкою.— На самого тільки маш-таліра треба з піввоза покласти, бігме!

— А він, шельма, тут,— сказав Андрій.— Треба залишити йому доброго пам’яткового, дуже лаяв і батька й нас.

— Всиплемо. Ну, марнувати час нема коли. Година пізня, ліворуч кругом ма-арш! — скомандував солдат.

Андрій подався з фурманом у двір, а солдат з товаришами кинувся розшукувати ключницю. Дуже скоро вони наткнулися на заперті двері зсередини.

— Одчини! — закричав еолдат.

Відповіді не було.

— Одчини! — заревів Дмитро, щосили б’ючи в двері ногою...

За дверима не почулося у відповідь жодного звука.

— Ламай двері! — скомандував солдат.

За кілька хвилин під важким натиском чотирьох здоровенних молодців двері гучно тріснули, зірвалися із засувок і розчинилися. Солдат і його товариші вдерлися до покою.

Розкидані всюди спідниці, шнурівки, туфлі свідчили, що то була жіноча кімната, а прив’язані коои, слоїки в рум’янами й білилами та інші допоміжні засоби краси, які валялися на туалеті, доводили, що в цій кімнаті жила панна, але, на подив солдата, її тут не було.

— Тьху ти, чорт! Куди ж поділася красуня? — скрикнув він з досадою, озираючись кругом.

Вікна кімнати були позачиняні, іншого виходу не було. І тому, що єдині вхідні двері були заперті зсередини на засувку, то було очевидно, що мешканка цієї кімнати не могла ииідси зникнути, а проте кімната була пуста.

— Не провалилася ж вона до чорта в ребра,— казав солдат, оглядаючись кругом.— Гей, хлопці, ану лишень пошукайте гарненько скрізь!

Кармелюкові хлопці кинулися до шаф і комодів та інших ^ меблів, яких було повно в кімнаті; один з хлопців, які піймали були Олесю в лісі, заходився оглядати постіль, та тільки встиг він засунути руку під перину, що підіймалася наче гора, як з-під неї почувся одчайдушний вереск.

— Го-го-го! Дядьку І — весело вигукнув хлопець Галайда.-- Та тут ціла гора!

— Тягни її сюди! — звелів солдат, весело потираючи руки.— Га, попалася пташка, не вдалося одурити.

Хлопці кинулися до ліжка; за хвилину перини й пуховики, під якими ховалася панна Феліцита, були скинуті на підлогу, і два молодці, підхопивши попід руки гладку незай-маницю, яка від жаху втратила здатність рухатися, ледве потягли її з ложа.

— Ге-ге, панове,— та цо ж ціла туша, не гірша за вгодованого до різдва кабана,— гукнув Галайда.— Ну, брате, наляж, наляж, ось так, ось так! Раз! — з цим вигуком хлопці сильно змахнули руками й поставили перед солдатом квадратове тіло панни Феліцити.