Слава ЗСУ!

Всі сполошилися.

— Де чути тупіт? Звідки скачуть? — крикнув солдат*

— З другого боку, від Рудні, верст за дві... Я духом примчав, коня загнав.

— Солдати! Так і є!—стурбовано скрикнув солдат.— Ониську, чи є другий вихід?

— Можна сюди, через сад... унизу... Тільки чи знайдуть уночі? — сказав фурман.

— Розшукаємо! Гей ви, Галайда й Гололобий, беріть скоріше коней скільки попадеться, та мчіть через посів у ви.-долинок до лісу, де кінчається сад, а звідти, братове, всі врозсип до старого млина. За мною! Ониську, веди!

Гололобий і Галайда миттю вибігли з кімнати.

— Як? — скрикнув Андрій, заступаючи солдатові дорогу.— А батько?

— Що батько?

— Батько наказав ждати його тут.

— Дурень! Та як же ждати, коли сюди скаче ціла рота?

— То, виходить, покинути батька?

— Та батько ж не такий дурень, як ти? Сигнал .він чув?

— А якщо не чув?

— Все одно, навмання в огонь не піде.

-- Та він же без фурмана не знайде виходу...

Не знайде, говори!..

— Коли наказав ждати, значить, вернеться.

— Йолопе! Чого вернеться, щоб схопили, як барана?

— Коли сказав, значить, вернеться,— вперто повторив Андрій.

— Думав вернутися, а тепер, може, вже й за дві верстви нема його!

— Однаково я не піду: батька самого ие покину.

— Бовдур! Хочеш, щоб із живого шкуру злупили?

— Раз мати породила,— Андрій ще дужче нахмурився.— А я не покину отамана самого в руках ворогів! Не покину!

— Ну й зоставайся собі на здоров’я, чортів сину, тільки пам’ятай, що й отаман тебе за твою дурість по голові не погладить! — злісно вигукнув солдат.

В цей час до слуху тих, які зібралися в кімнаті, серед глибокої тиші в дворі, виразно долинув далекий кінський тупіт.

— За мною, хлопці! — крикнув солдат, кидаючись до виходу на терасу.

— Хто ві мною, хлопці? Умрем за батька! — крикнув у свою чергу й Андрій, виймаючи шаблю.

— Я,— обізвався Явтух, а за ним ще двоє.

— Ну й забирайтесь до чорта в зуби! — лайнув, біжучи, солдат і в супроводі інших зник услід за фурманом у саду.

Андрій оглянувся: будуар Розалії, в якому вони тепер лишилися, був зовсім незручний для оборони: він мав троє дверей і двоє вікон, що виходили на терасу, через які не важко було влізти в кімнату.

Він заглянув у сусідню кімнату й радісно скрикнув:

— Хлопці, сюди!

То була опочивальня Розалії, наріжна кімната, що сполучалася всього тільки одними дверима в будуаром. Двоє ві-кон, які виходили д сад, були так високо над землею, що без драбини не було ніякої можливості до них долізти, і це давало обложеним велику перевагу над супротивником; крім того, проти вікон на протилежній стіні було велике трюмо, так що обложені могли, не оглядаючись, бачити все, що робилося в саду.

— Запирай вікна, закладай двері! — скомандував Андрій.

За одну хвилину двері, які вели в будуар, були забарикадовані.

— Ми тут з Явтухом станемо,— гарячковим тоном казав Андрій,— а ви по одному коло кожного вікна. Вибити по одній шибці для цівок пістолів. Стріляти влучно, не витрачати куль даремно. Кожного, хто нападає, валити на землю! Та прислухуватись, чи не почуємо крику чайки або пугача, тоді через вікна — до нього!

Та не встиг Андрій докінчити своїх розпоряджень, як крики солдатів і тупіт копей почулися вже у дворі, і за кілька хвилин увесь дім наповнився озброєними людьми.

— Сюди, сюди, тут заперлися! Вперед, хлопці! — почулася команда.

І на двері, які охороняли Андрій і Явтух, посипались сильні удари. Але двері не піддавалися.

— Неси сюди ломй, сокири! — скомандував хтось.

Стукіт подвоївся; двері тріщали, але не рушились, підтримувані залізними плечима Андрія і Явтуха.

— Ач, чортові ведмеді, та скільки їх там засіло? — прогарчав один з нападників.

— В сад! Заходь з тилу!

Почувся тупіт важких чобіт по сходах тераси.

— Ге-ге! Та їх тут не достанеш. Драбин, колод сюди!

В саду, освітленому загравою, що розгорялася, видно було як удень. Один із хлопців, стоячи коло вікна, прицілився, і один з атакуючих упав, мов сніп, на землю. Від цього пострілу нападники осатаніли. За одну мить були принесені колоди, драбини, столи, і люди полізли на приступ. Але, незважаючи на велику кількісну перевагу нападників, шанси їх були не однакові. Як тільки хтось наближався аж до вікна, хлопці зустрічали його влучною кулею, і поранений сторч ^; головою котився вниз... Двері тим часом тріщали, але все ще не піддавались: їх підтримувала гігантська сила Андрія. Звичайно, кінець кінцем обложених мали взяти в полон або вкласти на місці. Але облога загрожувала затягтися надовго.