Слава ЗСУ!

Андрій сказав, що отаман наказав віддати все селянам.

— Старшинам їхнім, а не всьому селу,— буркнув сердито солдат.—* Ну, а ти вже справився?

— Справився, та все були більше свої люди: собак маршалок з собою забрав... Ось тільки машталір цей проклятий...

— Що ж, почастував його?

— Де там! Утік кудись, старий лис.

•— Утік?!

— Еге ж, утік; обшукали ми всі закутки, в саду перенишпорили і не знайшли.

— А давно втік? — стурбовано перепитав солдат.

— Та люди кажуть, що надвечір ще його бачили, а потім він зник.

— Діло погане! — серйозно сказав солдат, і обличчя його набрало заклопотаного виразу.-— Еге ж, погане... Вже коли дезертирував, значить, не даром, значить, одрапортує кому слід.

• ту ?yr*v

Та невже ж ви, дядьку, думаете, що маршалок, довідавшись про наш прихід, повернеться додому?

— Маршалок... що маршалок? Маршалок —- пусте діло!-— пробурчав солдат.— Рота поблизу стоїть. Хай багнета я не мину, коли ми не вскочили по самі вуха! Треба поспішати. Шатнися лишень, бра, по двору та й клич усіх до збору, та й Андрієві скажи, щоб ішов зараз же сюди: отамана треба знайти.

І стурбований, сердитий Дмитро пішов у покої пані мар-шалкової.

За хвилину туди прийшов і Андрій.

— А що сталося? — звернувся він до солдата.

— Що сталося? — сердито передражнив його солдат:-— Діло, як сажа, біле! Хто велів скликати сюди все село?

— Отаман велів роздати селянам і хліб, і гроші.

— Так велів і трубити збір? Всім? От уже застав дурня богу молитися, то він і лоба розіб’є! Старшин треба було покликати, а ти скликав усе село. Та ще, гляди, і всі гроші віддав?

— Сто дукатів зоставив.

— Так і є! — гнівно скрикнув солдат.— Дужо нам багато! Ми що ж? Задарма повинні свої спини підставляти, а потім старцювати?

— Отаман велів усім нарівно роздати... а він ще з собою

взяв... :

— Усім, усім! Говорила сорока про Якова, та не про всякого! Та й ми ж усі, отже, треба було, крім отаманського паю, і нам зоставити. Тьху ти, дурень, дурень, із-за рогу мішком прибитий!..— Солдат сердито плюнув набік.— От тепер і вийде, що ми за хліб та сало селянам своїми шкурами заплатимо.

— Чого так? Чому? — здивувався Андрій.

— А тому, що, роздаючи наше добро, ти й не помітив, як у тебе з-під носа машталір утік.

— Як утік?

— А так: з-під самого твого довгого носа втік, сів на коня та й махнув кудись. А тепер піднесе нам чернецького хліба, він уже сповістить кого треба.

Тим часом Онисько сповістив розбійників і вони почали збиратися в кімнату. Звістка про те, що машталір утік, одразу ж поширилася між усіма й породила деяку тривогу.

— Ну, а якщо і втік? —■ спробував заперечити Андрій,— Сховався десь під кущем та й сидить там.

— Сидить! — передражнив його солдат.— Коли б він допіру втік, може б, далеко не завіявся, а він пропав перед ве-чором, та ще, кажуть тобі, кращого коня із стайні прихопив з собою, так до ночі він кудись уже доскакав і, мабуть, доскакав до роти солдатської, куди понесло і його пана.

Андрій згадав, що, повернувшись до стайні, він справді не застав там машталіра і що й після, аж до самої ночі, машталір не попадався йому на очі.

— Що ж робити? Погано! — загомоніли разом розбійники.— Нас усіх з отаманом п’ятнадцять, а там душ п’ятдесят.

— Та ще й маршалок із своєю челяддю,— додав Онисько.

— Отамана треба кликати! — сказав солдат начальницьким тоном.;— Де отаман?

— Та вискочив сюди разом з панею і з шкатулкою.— Андрій показав на терасу.— Велів ждати його тут.

— Гм, з жінкою....—крекнув багатозначно солдат,—доведеться довго ждати, а тут супротивник підступає, та втричі більший, то відступати треба влагоджено! Чи всі в зборі?

— Всі,— відповіли разом розбійники.

— Треба сповістити отамана. Де ти там, сигнальний,— гукнув солдат Ониськові.— Вискочи в сад та бий тривогу!

Онисько вискочив на терасу, і нічне повітря тричі прорізав пронизливий, тривожний крик чайки.

Всі прислухалися,— відповіді не було.

Солдат нахмурився.

— Мабуть... не до того...— пробурчав він сердито й голосно гукнув Ониськові: — Давай ще сигнал!

Чайка прокигикала вдруге.

Всі завмерли.

В цей час серед тиші, яка запала, виразно почулися чиїсь поспішні кроки. Двері відчинилися.

Всі оглянулися, сподіваючись побачити отамана, але в кімнату вбіг розчервонілий, задиханий хлопець, що стояв за двором на варті.

— Біда, дядьку! — закричав він, ледве переводячи подих.— Тупіт... Чути... Селяни кажуть, що це пан, і вже всі повтікали.