Слава ЗСУ!

— Го-го! — пирхнув машталір.

— Чого ти? — аж злякався дворецький.

— Справді! Я раз бачив, як він її обхопив... Сопе сатана,

а вона верещить та...

Не встиг хлопець докінчити фрази, як прожогом розчинилися двері, і з свистом урізався йому в голову трійчатий канчук.

— Ох же ти, гадюка! Бидло паршиве! Я тебе закатую! Я тобі рота до вух розірву за такі слова! Кишки повипускаю! Нутрощі поодбиваю! — і за кожним словом він періщив його канчуком по голові, по обличчю й бив чоботом у груди.

— Ой мати божа! — заволала баба й зашепотіла молитву.

— Єзус-Марія! Милосердя! — скрикнув дворецький.

— По-нашому,— мугикнув машталір.

— Так же можна й на смерть!..— буркнув понуро Явтух.

— Що-о? Та я тебе...— підскочив ключник.

— Ану? — і Явтух спокійно випростався.

Невідомо, чим би закінчилася ця сцена, коли б не Кармелюк: несподіваний напад лютого панського посіпаки на хлопця, закривавлений вид цього хлопчини, крики його і хрипкий стогін так приголомшили Янка, що вій заціпенів від жаху і першу мить не міг рушити з місця... Тепер же він кинувся з владним криком «Годі!» — і вхопив ката за руку, та так здушив її міцно, що кістки хруснули.

— Ой! — несамовито скрикнув ключник.— Завтра я тебе... панича...

Але зустрівши погляд Янка, він не докінчив і прожогом вискочив з хати...

Село вже спало; безлюдні вулиці його тонули в млі зоряної безмісячної ночі; навислі над плотами садки здавались якимись кошлатими страховищами, що сховали за собою і хати, і самих селян; мертва тиша лежала кругом; лише зрідка далеко по той бік річки завивав пес...

Цієї глухої пори кралася якась тінь попід тинами, у напрямі до річки. Невідомий то зупинявся на мить перевести дух, то пускався поривчасто знову вперед, то оглядався кругом, шепочучи схвильовано:

— Невже паничі не заступляться?.. Так жили по-дружньому... Особливо Алоїз... Та й то: панська ласка до порога... А та гадюка наклепає... і завтра ж батоги! Ні, не може бути! А якщо? Ну що ж, тоді край: ніж і йому, і собі!

То був Кармелюк: він зоставався в челядницькій, поки разом з бабою не подав допомоги покаліченому хлопцеві і поки ие впевнився, що Фрося погасила панський гнів, виставивши поважну причину своєї відсутності, а тепер він поспішав до своїх... Свіжість ночі трохи охолодила вогонь його крові, вгамувала бурю в грудях і дала безладній метушні думок правильнішу течію...

Кармелюк дійшов до невеликого майдану, де вулиці розходились на три боки, і побачив білий, високий хрест, що виступав з навколишньої мли: на юнака війнуло давнім світлим почуттям, щось залоскотало йому під серцем і заволокло вологим туманом очі... Він пригадав, як цей хрест з опуклим розп’яттям, який називають фігурою, ставили селяни, згадував, як покійна мати його молилася коло підніжжя розп’яття, і багато ще дечого невиразного згадав... Два роки, які він пробув за кордоном, відучили його від молитовного настрою і навіяли навіть релігійну байдужість у душу: костьолів він не одвідував, а рідних церков не було... І ось тепер, коли він побачив цю фігуру, воскресло в його душі забуте почуття, і спалахнула нестримним поривом молитва. Він припав до хреста без скарг, без благань, а з розчуленням, з жагучим бажанням ласки на відповідь, як припадає дитина до своєї матері.

Цей душевний перелом змінив настрій Янка і пом’якшив у бурхливому його серці отруту обурення, замінивши її теплом надії.

Заспокоєний і розчулений до сліз, він тепер віддався власному почуттю, котре тягло його з пишних далеких країн до убогої хатки на березі Рову, захованої акаціями 'й тополями, де на призьбі завжди сидів старий дід, єдиний на всьому світі родич, і де з-за тополі виглядали дівочі очі, перед якими — ніщо всі ці рої осяйних блискотливих зірок!... Тепле, радісне почуття сповнило його груди широкою хвилею й залило недавню гіркоту.

Проминувши майданчик, Кармелюк спускався невеликим схилом до болотистого й грузького Рову. Тепер ця знайома йому й мила річка здавалася чорною гладінню, взятою в мохнату раму лепехи й рогози; на темній блискучій поверхні її матовими плямами виділялися цілі зграї водяних лілій з блідими віночками квітів; а поміж лататтям блискотіли діамантами, відбиваючись у воді, зорі. По той бік річки похмурою стіною стояв дрімучий праліс...

Перед цією рідною картиною Янко спинився. Спогади з далекого минулого плеснули в його душу, мов хвиля...

Ось він з батьком пливе по річці; човен тихо сунеться поміж лататтям, а він, хлопчик, тягнеться зірвати білу срібну чарочку з золотим дном; вони такі гарні, повні вологи й погойдуються; нараз човен похитнувся... хвиля хлюпнула йому в обличчя... але дужа рука вже підхопила, і він знову сидить і тремтить у душогубці...